Поганий вітер

Я ніколи раніше не думав, що дихати — це так непомітно легко… Мабуть тому, що зараз важко… Перед очима усе пливе, гойдається, свербить спина і не відчуваються ноги. Це уже не конюшня. Видно горизонт і спини коней, а збоку миготять обриси людей та будинків… Знайома дорога.

В тій хаті жив мій друг Франческо. Він раніше допомагав нам в конюшні, але одного дня просто не з’явився. Зник слідом за сестрами десь тоді, коли я бачив востаннє маму. Зараз вікна щільно забиті дошками, а двері підперті палицями. Раптом гул в голові посилився. Чіткий, схожий на чийсь стогін навалених піді мною людей. Ніби відлуння голосу з сусідньої згорілої хати. Або це лише скрип коліс воза під спиною. Можливо просто наздоганяє поганий вітер. Сморід сильнішає.

Зупинились. Двоє чоловіків підняли когось зі шляху і закинули мені на ноги. Я це побачив, а не відчув. Під тихе бубоніння віз знову рушив, минаючи натовп дивних людей. Вони проходили повз, голосно вигукували невідомі мені молитви і чимдуж шмагали себе батогами по оголених спинах. Настільки сильно, що кров із гострих кінців розліталася на спини коней та стіни сусідніх будинків. Цей вологий ляскіт чувся навіть коли віз повернув у наступну вулицю. Вони так проганяють ґулі?

Далеко попереду чорнів величезний вихор. Вибита дорога привела до мосту перед воротами. Не було ані сторожі, ані звуку сигнальних труб, навіть звичного скреготу мосту. Лише грубо забитий у землю хрест, а навпроти — шибениця з чотирма петлями. Двоє повішених лише починали гнити, просочуючи лахміття темно-коричневими плямами. Інші двоє уже на землі. Зігнилі шиї не витримали ваги роздутих тіл. Їхні голови клювало вороння під схилом, змагаючись з голодними собаками за залишки плоті на черепах. Чорний вихор наближався, перетворюючись на зграю птахів.

Віз загойдався і зупинився біля ями, якої тут раніше не було. Глибока, як рів біля муру. З неї раптом зірвалася зграя вороння і кинулася в небо. Мене вхопили за руки і підсунули до краю. Погляд упав на нерівне дно, з якого стирчали скоцюблені руки. Присипані землею бліді, зелені та коричневі тіла то з’являлися, то знову зникали, немов мертва риба в товщі чорних хвиль. Але це були не хвилі і не земля. Сотні брудних щурів копошилися поверх покручених нерухомих людей.

Хтось вхопив мене за руки, рвучко стягнув з возу і жбурнув униз. Під спиною щось хруснуло. Крізь пронизливий щурячий писк почувся тихий стогін, потім приглушений плач. Десь поруч, точно не з-за муру міста. Там давно тихо. Я дивився угору, як злякані птахи зробили коло на фоні сірих хмар і знову почали опускатися до ями.

Поруч важко гупнув наступний, розігнавши частину щурів. Збоку заворушилося роздуте тіло жінки в лахмітті. Її зелене пузо випиналося, виблискуючи вологою зеленою шкірою. З-під подертої сорочки випорхнув зляканий щур і одразу заховався у чорну дірку під ребрами, від чого рух у череві посилився. Мабуть, щур теж відчув поганий вітер.

Пам’ятаю, як люди боялися говорити про поганий вітер. Лише казали, що в грудях збиралася вода, червоніли животи… А якщо вилазили чорні міхурі, то смерть настане наступного дня. І ці ґулі треба мазати сумішшю камеді з лайном. Бо це природнє, близьке людині.

Я намацав свої. Тепер вони були розміром з яйце, але уже не боліли. Нічого не боліло, хоча я бачив, як щурі почали гризти пальці на ногах. Нехай… Я лише трохи відпочину і повернуся до конюшні. Там безпечно, людно. Усі говорили, що важке дихання худоби очищує повітря від поганого вітру.

Двоє чоловіків, які нависали над краєм ями мовчки заховалися. Глухий удар. Щурі запищали і розбіглися від тіла, що гупнуло на мої коліна. Дівчина з блідими, немов у мертвої риби, очима перелякано дивилися в мій бік, а худа сіра рука вигнулася і тягнулася до мене. Коричневі ґулі на її спині випинали просяклу темними плямами сорочку. Я заплющив очі і застромив руку під себе. Напружувався з останніх сил, допоки у долоні не стало тепло. Дуже мало гівна, але сподіваюся, що цього вистачить… Бережно витягнув і почав мастити ґулі під пахвами.

Невдовзі знову щось гупнуло. Крізь темряву почулося гучне тріпотіння крил і роздратований щурячий писк. Кожен вдих давався складніше, важко булькотів десь усередині.

Чому я ніколи раніше не думав, що дихати — це так непомітно легко…