Загадковий Правець
Орися підповзала до жертви, нечутно ковзаючи залитою липким жижвом поверхнею. Жертва безтурботно паслася, ворушачи довгими антенами в пошуках соковитішої поживи. «Впевнено і повільно. Повільно і незворотно» – думала Орися. «Боги недарма нагородили тебе міцними щелепами і гарним апетитом». Нарешті поруч. Водяниста зеленувата гемолімфа бризкає навсебіч, стікає з Орисі слинявими слимаками, смачно жебонить глоткою. Летять, посмикуючись в повітрі, відірвані кінцівки, соковито лопаються вибалушені очиці. Солодкувато-приторна рідина стікає стравоходом. Попереду ворушать антенами колежанки першої здобичі, застиглі від страху, не здатні до втечі. «Всіх перемелю» – думає Орися, пожадливо заковтуючи рештки мертвої комахи і згадуючи, якою ненажерливою підліткою була колись. Тоді виявлені колонії після її частування нагадували справжню бійню. Після метаморфози голод притупився, але як же приємно згадувати старі добрі часи, вгризаючись в піддатливе соковите тіло.
Зосереджена на їжі і спогадах, Орися не помітила небезпеки. Дві зморшкуваті колони наблизились з боків, затисли і почали піднімати вгору. Орися відчула як тріщать від напруги надкрила, стискаються нутрощі, з ануса ковзає назовні напівперетравлена їжа. Спробувала відкрити крила, однак тиск був надто великий. Колони раптово розтиснулись самі і Орися навзнак впала на таку ж зморшкувату рівнину. Безпорадно дригаючи кінцівками, вона намагалась, не добираючи висловів, перевернутись на живіт. Велетенська розмита блискуча куля наблизилась до неї, періодично ховаючись за шкіряною завісою. З розташованих нижче круглих печер линув теплий смердючий сопух. Ще нижче розкрилось здоровенне провалля, в котрому поміж жовтих, вкритих чорними плямами, скель зароджувався оглушливий звук.
«Сооонеееечкоооо, сооонеееечкооо»
Звук атакував звідусіль, забивав здатність думати й рухатись.
«Виииигляяяянь уууу вііікооонееечкооооо»
Надзусиллям Орися спромоглася відштовхнутись від поверхні надкрилами і кульбітом через голову стати на лапи. Сплюнувши гемолімфу – цього разу власну, вона повільно поповзла до колони, лишаючи позаду їдкий жовтий слід рідини, яка сочилась з її суглобів.
– Зараз я тобі вигляну, одоробло сране – бурмотіла вона, повільно пнучись вгору.
«Таааам тааатааариии ііідууууть
Теееебеее заааріііжуууууть»
Орися зупинилася на вершечку колони, тяжко відсапуючись. Тіло боліло й сіпалось, відмовляючись слухатись.
«Твооооїїїїіііх дііітооок зааабееееруууть» – волало провалля. Волога куля наблизилась ще більше, круглі печери опинилися прямо над Орисею.
– Нема в мене діток, сука – виплюнула Орися і передньою лапою втерла щелепи. – І в тебе, тупе божисько, не буде!
Ні в бога, ні в чорта! – хрипко вигукнула вона старовинне гасло вільних семикрапкових, розправила крила і влетіла в одну з печер. Маневруючи поміж підліску волосин, засохлого бруду і шмарклевих сталактитів, Орися просувалася вглиб, борючись з вітром, котрий виштовхував її назовні.
В момент, коли вона була готова здатись, вітер змінив напрямок і поніс її всередину сльотавого гроту, котрий звужувався, допоки вона вже не могла летіти й поповзла, пробиваючись крізь їдкий слиз. Вітер тепер підштовхував її ззаду в ритмі з судомними стисканнями стін печери. Орися з останніх сил ворушила лапками, проштовхуючись якомога далі і зловтішно дослухаючись до хрипів, які зароджувались в глибині величезної утроби. «Я тебе зсередини вигризу, сволото. Так, шо лиш оболонка лишиться» – подумки пообіцяла Орися, впадаючи в стан зниженої активності. – Трішки відпочину і погризу на осиний хрест.
Згасаюча свідомість Орисі вловила зміну положення тіла, в якому вона перебувала й відчула вібрацію глухого удару, від якого здригнулося все навколо.
– Кооостиииикуууу, щоооо з тоообоооююю – нісся ззовні сповнений жаху крик.
– Пизда твоємуКостику – прошепотіла Орися і раптом відчула таку легкість, що почала злітати вгору, все вище і вище, крізь затихаюче сплетіння сповненого червоної рідини мережива, загорожі кісток, сіру драглисту масу – до блакитного неба. Вона радісно спостерігала як над малим, з такої відстані, божиськом, котре конало в останніх конвульсіях, безпорадно схилилося божисько більше.
– Hasta la vista, baby! – прокричала Орися, заливаючись щасливим сміхом і розчиняючись в неможливій синяві погожого дня. – Зустрінемося в інсектернумі!
Сoccinella vivit, Deus mortuus est
