Есмеральда

 Зранку я щоразу помічав її згорблену постать біля смітника, коли жбурляв пакет з відходами. Бозна, що вона там шукала. Людей з класу волоцюг я завжди сприймав незмінним атрибутом загальних смітників. Це як окрема каста недоторканих, чи пак «невидимих». Але сьогодні ця особа підступила ближче, пильно вдивляючись у моє обличчя. Мене немов заціпило. На мить здалося, що вона ще зовсім юна та з ясним розумом, просто брудна і вбрана в якесь дрантя.

 — Не дивись в очі голубам! — прошипіла, оголюючи гнилі зуби.

 Я сахнувся назад від смороду.

 — Там! — вказала рукою за спину.

 Коли повернувся, то враз осліп від помаху крил голубів, що злетіли догори.

 — Тьху! Зараза!

 Волоцюжка зникла, а я довго тер чоло, що пекло свіжими ранами від пташиних пазурів.

 На роботі дали відгул, враховуючи мій стан. Тому я знову поплентався знайомими вулицями в зворотному напрямку. Похмуре небо тисло на свідомість. Я втратив лік часу, бо, можливо, довго йшов і вже стемніло або ще досі паморочилося.

 За рогом майнула яскрава спідниця. Я прикипів поглядом до того флуоресцентного миготіння, яке з кожним кроком ставало нестерпним та водночас привабливим. Ледь наздогнав. Це була вона, жінка зі смітника, зодягнена у темну водолазку, що відтіняла іскристу спідницю та боа зі сріблястого пір'я. Губи нафарбовані перламутровим блиском, до повік приліплені накладні вії, а на нігтях сяяв лак в тон спідниці. Я боявся, що враження зіпсується, коли вона відкриє рота, але наважився спитати:

 — Хто ти?

 — Есма, — вона показала, на диво, рівненькі білі зуби. — Ти знайшов очі голубів?

 — Н-ні…

 — Ех, бачу, що знайшов, — зітхнула глибоко. І з тим видихом немов посіріла і згорбилася. — Пішли, спробую допомогти.

 Я ледь встигав за дрібними кроками Есми. Місто у сутінках нагадувало квест з інтерактивної гри: вузькі провулки, гвинтові сходи, переходи балконами та дахами. Пройшовши цим лабіринтом щонайменше тричі, ми зупинилися біля вікна, яке було зсередини заляпане чимось темним.

 — Тссс… — Есма притулила блискучого нігтя до губ. — Дивись через шпарину і мовчи.

 У кімнаті під яскравими лампами зігнувся чоловік в авіаторському шоломі та затемнених окулярах. Його руки, озброєні пінцетом, вискубували щось довге і в’язке з металевого ящика на столі. Він підносив свій здобуток до носа, кривився і гидливо відкидав убік. Згодом я зрозумів, що той патрав якусь дрібну звірину. Кров тонкими струменями пирскала на одяг та стіл, але дослідник вперто шпортався далі, витягуючи волокна та кістки, немов шукав щось особливе. Зрештою роздратовано вилаявся і відклав понівечене тільце в інший ящик. Я зауважив, що це був птах. Чоловік схопив наступну жертву і довго оглядав шию та дзьоб. Потім виколупав очі, закинув у пакет і зав’язав вузликом.

 — Есмеральдо! — заволав, повертаючись до вікна. — Я знаю ти там!

 Моя супутниця здригнулося, стисла моє плече і зашепотіла:

 — Не дивись! Не дивись, будь ласочка! Заплющ очі, благаю!

 Я примружив повіки. Але це легше сказати, ніж зробити. Це все одно, що наказати: «Не думай про червоний мерседес! Все, що завгодно, тільки не про червоний мерседес!» Звісно, я не втримався і глянув.

 — Есмеральдо, тебе зачекалися оченята, — чоловік у шоломі затряс пакетом прямо переді мною.

 Після того я мало що пам'ятаю: темні коридори, розтрощені зуби біля миски зі смердючою юшкою, зідрані нігті та гнійні рубці на животі, спині, голові…

 Мого ката звали Професором. Його зовнішність змінювалась протягом тижня. На вихідні він помітно молодів, яскраво зодягався та зникав на дві ночі. Повертався змарнілим і зістареним. До кінця тижня його шкіра зсихалася, зіниці щезали в глибоких зморшках, а настрій незмінно псувався. Професор приносив хірургічні інструменти і штрикав ними у різних місцях. Я переставав кричати лише під вечір п’ятниці. В суботу зранку він забігав молодим і жвавим. Брав до рук батога і бив до тих пір, поки я не втрачав свідомість.

 — Ти будеш найкращим! — викрикував з глузливим сміхом.

 Якось навідалась Есма. Вона знову перетворилася на страшну сміттєву потвору, лише очі видавали знайомий блиск. Розповіла, що Професор вживає голубине молоко, що міститься в зобові птахів, які вигодовують пташенят. Від того і омолоджується. Вистачає недовго. Протидією є лише очі тих страждальців. Навіть мертві. Навіть напівзогнилі. Есма того дня вкрала чергову порцію молока і шукала помічника, щоб помститися. Та не вдалося…

 Тепер я той, хто ховає голубині очі в смітниках і виношує новий план помсти.