Паноптикон свідомості

Світло не відбивалося від темних стін навколо. Від них відбивалося лише ехо нашої свідомості, що не мала права на існування в цій будівлі.

— Головне правило Паноптикону, Шельмо? 

— Агресія... 

— Не чую! Чіткіше! 

— Агресія неприйнятна і буде суворо покарана! — голосніше відповіла Шельма.

Кураторка облизала губи, смакуючи погляд дівчини.

— Третя частина вічної заповіді? 

— Моя думка — ніщо. Покора — єдиний маяк. 

— Четверта частина... 

— Віра — ніщо. Покора — єдиний шлях.

Жінка в білому халаті встала зі стільця й підійшла до Шельми, поклавши руки їй на плечі. 

— Ти знаєш, де ми? 

— В кімнаті для очищення... 

— Завтра привозять новеньких. Таких самих виродків, як і ти…

Кураторка нахилилася, продовжуючи шепотіти Шельмі на вухо: 

— Через твої вчинки ти пройдеш очищення перед ними. 

— Але ж я не винна... — пробурмотіла Шельма, не піднімаючи погляду. 

— Тссс... Твоя думка — ніщо. Завтра пройдемо цей шлях, заклавши візуальний спогад про ціну агресії. Відпочивай. Повторюй заповіді.

Шельма озирнулася. Восьмикутна кімната, скляні вікна прикриті суцільною шторою. Кураторка зачинила двері зсередини, після чого дістала з сумки інструменти для очищення.

Шельма підвелася та лягла на матрац на підлозі. Кураторка мовчки зафіксувала її кінцівки ременями. Закінчивши, лягла поруч, ніби це було частиною неминучого ритуалу.

Минуло кілька годин. 

Жінка в білому халаті сопіла поруч, згорнувшись клубочком. Шельма провела язиком по яснах і намацала лезо. Кілька точних рухів і сталь опинилася в зубах. Виплюнувши її біля правої долоні, Шельма почала різати. Кілька секунд тертя металу об шкіру — рука була вільна.

Вона тихо піднялася, поглянувши на сплячу жінку. Це і був той момент. Зміна компонентів у рівнянні, яке неможливо було прорахувати.

***

Ранок. 

Навколо восьмикутного кокона зібралася зграя голодних глядачів. Новенькі сиділи в чорній формі, не розуміючи, що відбувається. А персонал у білих халатах жадібно потирав руки в очікуванні екстазу.

Штора розсунулася. 

Шельма стояла в білому халаті, її обличчя приховувала маска. Кураторка була міцно прив'язана до стільця. Тепер на ній чорна форма, а голову стискала маска з кляпом. Ролі змінилися.

Зал вибухнув оплесками. Пролунала коротка промова — стандартні слова про очищення та відданість. Дійство починається.

Шельма підійшла до столу — справжній клондайк для моральних виродків. Інструменти були виставлені в ряд педантично, кожен під своїм кутом. Метал виблискував під холодним світлом, чекаючи своєї чергу.

Спочатку — шило.

Шельма затиснула зап’ястя жінки, фіксуючи його на підлокітнику. 

Дівчина не поспішала. Вона піднесла гостре жало шила до вказівного пальця жінки. Перший поштовх — метал пробив шкіру під нігтьовою пластиною. Тіло кураторки вигнулося дугою.

Шельма тиснула повільно, міліметр за міліметром. Було чути хрускіт, коли сталь почала відшаровувати живий ніготь від м’якого ложа. З-під пластини виступила кров, що поповзла по ручці інструмента. Жінка в кріслі забилася ще дужче, її очі закотилися, а вени на шиї набрякли.

Шило впало на землю. Скавучання стихло. 

За склом зграя глядачів поглинала цей біль, наче делікатес, що подається лише на свята. Здавалося, персонал от-от скине з себе халати й почне трахатися прямо на очах у новеньких, під акомпанемент агонії своєї колеги. 

Далі — скальпель.

Шельма опустилася до босих ніг жінки. Вона вхопила мізинець лівої стопи. Сталь розрізала епідерміс. Шельма вела лезо по колу, роблячи кільцевий надріз. Потім, підчепивши край шкіри кінчиком скальпеля, почала відшаровувати її від м’яса.

Біляста сполучна тканина натягувалася і лопалася під лезом, оголюючи пульсуючі волокна м’язів. 

Шельма підняла зрізаний клапоть шкіри, демонструючи його глядачам за склом. Це був її трофей. Її крок до повної деструкції Паноптикону свідомості.

“Досить”, — подумала Шельма.

Вона вихопила широкий ніж і провела гострим лезом по горлу кураторки. Бура кров стрімко потекла по тілу, а густий фонтан забризкав стерильний білий халат, малюючи на ньому натюрморт смерті.

Оплески різко вщухли, змінившись німим подивом.

Шельма підійшла впритул до скла та скинула маску.

Вона дивилася на ці застиглі обличчя, на їхню спрагу до чужого болю. Тепер вона була господарем страху, єдиним режисером у восьмикутній в’язниці.

— Досить…

Вона приставила ніж, ще теплий від чужої крові, до власного горла. Заплющивши очі, Шельма зробила різкий рух рукою. Гострий метал нарешті приніс довгоочікуваний спокій, розриваючи останній ланцюг, що тримав її свідомість у Паноптиконі.

Густа кров забризкала скло, застилаючи глядачам огляд червоною завісою. 

Шельма повалилася на підлогу. На її обличчі вперше за довгі роки проступила посмішка.

Виставі кінець. Вона відіграла свою роль, розуміючи, що рівняння має лише одну відповідь.