— Хочу в парк!

Попри спекотний літній день, безлюдними алеями сновигав лише протяг. Поодинокі перехожі миготіли поміж товстих стовбурів, поспішаючи кожен у своєму напрямку. Тому деякий час ніхто й не звертав уваги на метушливого чоловіка у закривавленій сорочці.

Усвідомлення прийшло доволі швидко. Розуміння того, що душити, тримаючи пальці ззаду на шиї, не приносить бажаного результату. Великий сірий собака продовжував пручатись, а головне, сука, дихати. Тому натиск змістився на горло. Шкода, що довжини пальців не вистачало на повний охват. Під жорсткою шерстю відчувалися еластичні хрящі гортані. Ось воно. Нарешті. Злісне гарчання одразу перетворилося на хрипле скавуління, а за мить просто обірвалося.

У голові тільки писк. Тонкий, натягнутий, немов лунав від напружених жил у руці, на яку раз-у-раз закидалися передні лапи. Собака звисав у повітрі на рівні чоловічих грудей, смикав тілом і намагався позбутися озлобленої хватки, відчайдушно роздираючи кігтями натягнуту шкіру кривдника. Темні очі тварини дивились кудись у порожнечу, ніби услід зникаючим фрагментам короткого псячого життя, поки у розкритій пащі хаотично заплітався закривавлений язик.

Чоловік намагався вкласти всю свою злість у м’язи пальців, що все дужче втискалися у горло собаки. Сил бракувало, вони швидко зникали, але тварина нарешті перестала рухатись і обвисла. Задні лапи погойдувались під витягнутою тушкою, а ослаблені передні тепер можна просто зняти з тремтячої руки.

На чисельних глибоких подряпинах, залишених від грубих пазурів проступила кров. Знову кров. Свідомість затьмарилась. Скільки ж знадобилося часу? Здавалося, що минуло лише кілька хвилин або ж ціла вічність. Пальці ослабли, але досі тремтіли, тримаючи шерстяну шию. Проте свіже паркове повітря раптом витіснилось застійним нудотним смородом. На мить подумав, що затягнуло з бридкої псячої пащі, але відступив на ватяних ногах і побачив справжню причину: суче створіння обісрало під собою усе, не минувши й білі чоловічі кросівки.

Досі люто тремтів усім тілом, а пальці палали від виснаження. Востаннє стиснув шию крізь густу шерсть, а тоді з останніх сил гримнув тушкою в землю, немов вліпив жирну крапку в житті смердючого падла. Собака гепнувся на бруківку, наче мішок піску.

Головний біль посилився, змушуючи скроні несамовито пульсувати. Світ коливався перед очима, миготів, зрадливо втрачаючи сенс. Тремтливий вдих. Видих.

Але за якусь мить волохаті ребра мляво ворухнулися. Тварина повільно заплющила очі, а тоді розплющила і втупила погляд на кривдника, видавши хрипле скавуління.

— Ще не здох, сучара?

Сили прибули ніби нізвідки. Засраний кросівок рефлекторно смикнувся і собача шия уже притискалася усією людською вагою до землі. Паща вмить оскалилась і навіть витиснула коротке ричання перед тим, як максимально роззявитися. Істота стихла, покірно підігнувши лапи до тремтячого тіла.

Ох, як же ж сильно він прагнув відчути хрускіт під стопою. Напирав всім тілом в надії нарешті побачити навіки завмерлі псячі ребра. Ніколи б не подумав, що задушити собаку настільки складно. Рук виявилося не достатньо, а стопа зрадливо ковзала волохатою м’ясистою шиєю.

Знову вічність у напруженому очікуванні. В якусь мить чоловік підскочив і чимдуж приземлився на те ж місце, яке уже кілька хвилин притискав до бруківки. Ноги затремтіли, підкошувались, зраджували.

Крізь туман люті в очах не помітив, як навколо поступово зібралися люди. Але свідки лише спостерігали. Одна жіночка у світло-коричневій сукні тихенько ридала в долоні, а інша, біля лавки, просто втратила свідомість і повалилась на руки дідугана, який перед цим лише безперервно хрестився. Чоловік не бачив, хто із безкорисних роззяв викликав швидку та поліцію. Та це було уже не важливо.

Знову випроставшись на нестійких ногах, він уважно дивився на тіло тварини перед собою щоб пересвідчитись, що справу зроблено.

Нарешті. Скляні очі. Жодного руху.

Похитуючись, зійшов з алеї і опустився на коліна в траву. Розтинаючи вітер, доріжкою уже мчали четверо патрульних. Вони швидко наблизились до натовпу, але одразу завмерли побачивши те, на що витріщалися очевидці.

Під деревом на спині лежала світловолоса дівчинка років чотирьох у закривавленій білій сукенці. Незворушна, покинута, немов зламана лялька. Погляд її великих блакитних очей завмер на сірій хмаринці, за якою безнадійно сховалося сонце. Бліді пальчики досі стискали скуйовджену кульбабку.

Чоловік обережно підняв тіло з трави і пригорнув до себе. Досі тепла червона пляма на сорочці розповзлася, як тільки до неї знову притулилася рвана рана на тендітній шиї.

— Пробач мені, моє миле янголятко, — обривисто прошепотів крізь сльози. — Пробач, будь ласка, що не вберіг…