Пластиліновий колобок

Ви коли-небудь ліпили з пластиліну? Бодай щось? У дитинстві всі щось ліплять.

Пам'ятаєте той клейкий, нав’язливий запах? Сморід, що береться на руки, в'їдається в шкіру, просочується порами аж до кісток. Доводиться подовгу вимивати долоні, але, навіть після тертя щіткою, через аромат мила, вам усе ще вчуватиметься той запах – він заходитиме у ваші ніздрі й виїдатиме мозок. Пальці липнутимуть, ви й самі станете неначе в’язкий шмат.

А ще він твердий! Щоб зліпити щось з пластиліну, ви маєте дихати й хекати на нього – втягуючи в легені вонючий дух. Давити пучками, аж до хрускоту в кісточках. Легшає, якщо уявити когось, кого ви ненавидите: ось ви вдавлюєте його очі в очниці, ось — відриваєте плоть від тіла...

Та все ж, раджу перед тим як ліпити, просто покласти пластилін в тепле місце. Але не перетримайте — занадто м’який він приставатиме  вам до шкіри, лізтиме під нігті, і, щоб ви не робили, як не вичищали, крихти завжди залишаються, на краєчку нігтика, на задирці — бісячі крихти.

Щоб щось зліпити, вам треба відділяти від великого кавалка менші. Викачувати з них кульки й ковбаски.

А якщо в групі двадцятеро дітей і вони ніяк не можуть зробити щось путнє зі своїми шматками? Бо ж, що вони можуть отими маленькими, слабенькими пальчиками?! Вимазати кришку столу, одяг, лиця, волосся — от що вони можуть! І тоді вам доводиться брати ті шматки і викачувати –викачувати...

Але хороші дітки стараються, намагаються хоча б — аж прикусують кінчики язиків, крехчуть — от як вони стараються.

Тільки не він! С. (назву його С.), ніколи не старався, він навіть не пробував постаратися! Щойно побачивши коробку з пластиліном — ревів, як віл:

— Я не вмію! Не можу! Не получається!

Він і не намагався! Він чекав, щоб я брала смердючий пластиліновий брусок, і зробила все замість нього. І так воно й було, але не того дня — того дня я затялася.

Мене реально дістало, що цей здоровило, а був він, удвічі більший за інших дітей, дядько, а не хлопчик — щойно заскочивши до групи починав давити дітей. Зіштовхував їх на килим і притискав своєю тушею, тицяв, пухкими кулачками — це він умів, у нього це добре «получалося». Ми віднімали від нього дітей, садили С. на стілець і проводили бесіду:

— Не можна бити діток!

— А їм не боляче! — і, знаєте, він у це вірив...

Того дня я таки змусила С. ліпити. Ліпити  колобка.

— Інакше не підеш на прогулянку! — пригрозила йому.

Він волав — ох, як же ж він волав: падав долі, заламував руки.

—    Ліпи! — я залишалася невблаганною.  Тоді взяв шмат і почав мусолити.

—    Ліпи!

Увечері по С. прийшов батько, ще той троль, зайшов і пожартувати,  сходу:

—    А що це ви з дітьми голови на пеньках ліпили?

Та побачивши одоробало, яке виліпив його син — посмішка сповзла з його червоної пики — батя поглянув на С. так, наче шкодував про щось важливе в своєму житті.

Малий скривився, глянув на батька нещасно, та вже за мить, хитро зиркнув, і зарепетував, аж біснувався, поки той його вдягав.

Нарешті вони пішли, і я отримала годину тиші.

***

А наступного дня сталося це. Прийшовши на роботу в другу зміну, я побачила, що периметр дитячого садка перекрито загороджувальною стрічкою, довкола снували поліцейські, мене пропустили тільки після того, як завідувачка, підтвердила мою особу.

Дітей майже не було, лише кілька дітлахів у черговій групі.

— Що сталося? — запитала я у нянечки.

— Зранку сторожиха знайшла на території труп.

— Труп?!

— Людську голову, обличчя стесане: кров з м’ясом. На майданчику, на пеньку лежала.

Поглянувши на підставку з пластиліновими колобками, я мимоволі відшукала поглядом поробку С. Крихітний череп лежав на колоді — проломлений, білований, з його зіниць чорною юшкою витекли очі, а кривавий рот перекосився в зловісній усмішці...

І я відчула запах — принюхалася до шкіри на пальцях, до нігтів: солодкавий в’язкий дух...

«Крові?»

... мила і... пластиліну — ви ж знаєте, як його важко відмити.