Додому йдемо

Сніжні клапті густим шаром вкривали скальповану голову, нахромлену на гілку кривого вузлуватого дерева. Грубий мотуз волікся від стовбура до стовбура, завірюха термосила вплетені в нього пасма волосся. Присипані снігом черепи витріщалися пустими очницями на двох виснажених подорожніх. Нижчий і кремезніший волік товариша на собі, глибоко вгрузаючи в кучугури. Його кистям бракувало фаланг, грубі вузлуваті пальці жовчної барви вчепились в одежу мертвою хваткою. Важке лице було немовби виліплене з багна, ніс провалювався, численні неоковирні грудки розбухали під грубою, як у ящера, шкірою. Вибалушені сльозливі очі ховались під складками повік. Він пер напролом, втоптуючи сніг. Потріскані губи кривились усмішкою.

Холод пробирав Вейда до кісток. Навіть закутаний у все, що вдалося роздобути, він дрижав й з останніх сил стискав гвинтівку з єдиним набоєм, опираючись на Мерця. Як ж гидко, подумав чоловік. Його замерзлого й виснаженого тягне той, чийого імені не пригадував жоден у ватазі, надаючи перевагу прізвиську. Той, який міг годинами стояти над жертвами схиливши голову, неначе пастор. Той, хто дістав чимало ударів від конвоїрів та все ж зміг упорати обох й тепер невпинно волік хлопця, з яким і словом не перекинувся.

— С-спасибі, — щелепи Вейда трусились, не даючи вичавити й слова.

— Йдемо, йдемо, — гугняво озвався Мрець, — Додому йдемо.

Всередині потеплішало, як від ковтка міцного абсенту. Поцілунок дружини, обійми сина, голос немовляти в колисці. Додому. Вейд міцніше вчепився в напарника. Наліг на зболені ноги. Утома хилила в сон. Він змушував себе триматися. Тихо повторював імена сім’ї, щось плутано оповідав, збиваючись. Застуджено кашляв, тяжко дихав й хитав головою, яка ставала все важчою та гарячішою. Мрець кивав й монотонно бурмотів, йдемо, додому йдемо. Перед очима пливло. Чорні й багряні плями пульсували, застилаючи зір. Суглоби ломило. Рука в рукавиці здавалась ватною. Додому йдемо. Тріск зламаного гілля озивався розкотистими пострілами. Каркання ворон вдалині лунало хрипкими надламаними голосами. Сніг сипався розкиданими банкнотами. Крок рипів скреготом замків. Йдемо.

На потрісканих стовпах висіли прибиті черепи, звернені вибіленими лицями в одну сторону. Видзьобані птахами очниці зріли на високу каплицю під зламаним хрестом. Поруйнована камінна огорожа стирчала химерним гребенем. Віяло чимраз гірше. Пелена білих крихт затулила зір. Лише Мрець продовжував крокувати. Додому йдемо, бурмотів він. Багряні плями обмороження розквітали на щоках. Всередині панував затишок. Наскрізь трухляве дерево рипіло. Іржаві завіси стогнали, не даючи Мерцю зачинити двері. Він усадив товариша на лаву й застиг перед високою скульптурою, в якій ледь вгадувалась людська постать. Вейд обхопив себе руками, зберігаючи рештки тепла. Додому йдемо, бездумно вторив він супутнику, збивався на кашель й знов мружив очі аби крізь гарячкове марення побачити рідні обличчя.

Святиня дала їм притулок. Іронічно — двом, на яких навіть товариші дивились як на виродків. Двом на осиковій лаві перед сповненими ненависті поглядами присяжних та судді. Приреченим на зашморг. Вейд та Мрець, не брати, але такі однакові перед смиренними поглядами Святих. Зиркнув на товариша. Той повторював моторошні слова не схожі на жодну молитву. Усе тіло здригалося від судом. На підлогу крапнула кров. Густі краплі сочилися з рукавів, багряні плями виникали на згорбленій спині. Погляд Вейда застиг на всохлих фалангах. Обрубки розтріскувалися, шкіра злазила клаптями, вивільняючи матовий метал барви засохлої крові. Крізь плоть проривалися зубчасті леза, довгі й вузькі. Тканина затріщала, шипи й гостряки пнулися назовні, спливаючи червоними патьоками.

Мрець обернувся. З шиї виростав потворний комір, шкіра на межі плоті й металу взялася пухирями. Покруч ступив назустріч.

— Ми вдома, вдома,— проскрипів голос.

Вейду відібрало мову. Тремтячими руками він скинув незручні рукавиці й направив зброю в лице колишнього товариша. Занімілі пальці не слухалися. Не міг націлитись.

— Ти як я. Ми вдома.

З зусиллям натиснув спусковий гачок. Куля висадила криві жовті зуби й прошила голову. Мрець похитнувся. Сплюнув кров’ю. З усього тіла полізли зазублені стрічки. Один удар наче батогом й Вейд повалився долі. Щиколодку протяло холодом. Чоловік заревів, зриваючи голос. Почвара насувалася. Ще один змах правицею й лезо вгризлося в коліно. Вейд захриплий від крику силкувався відповзти, лишаючи по собі кривавий слід. Нападник притиснув його ногою. Гостряки з обох рук вигинались. Шматували одежу, легко розтинали шкіру й м’язи, акуратно пропилювали грудину, тягнучись до серця. Біль затьмарив розум. Спотворений агонією він лежав горілиць, дивлячись як крізь діру в даху сипався сніг, танучи у калюжі крові.