Оченьки

Я не можу більше терпіти цей стукіт! Легкі удари по склу не дають мені спати ночами, бо Вона приходить до мене щодня. Варто мені тільки лягти в ліжко та повернутися до вікна спиною, як одразу я чую шелест пір’я за вікном. Шурхіт, цокіт скрючених кігтиків по підвіконню. І за цим – стукіт.

Цок-цок-цок. Цок-цок-цок.

Я терпів тиждень, коли після її перших прильотів не зміг її прогнати від вікна. Терпів місяць, коли ледь стримував себе, щоби не поцілити чимось у неї. Терпів рік, коли я плакав за нею і проклинав себе за той день. А наразі, я вже просто не витримую цього. Лежу і слухаю цей стукіт об скло. Як вона шурхається під моїм вікном та б’ється своїм скривдженим правим крилом об рамку.

Вона знала, що я не сплю. Стукала в вікно, щоби я ще бодай раз глянув на неї. Але я не міг. Більше не міг дивитись на неї та згадувати, якою вона була рік тому. Я схопив подушку й затулив вуха, аби не чути цього шуму. Заплющив очі, щоби не бачити тіні крил у місячному сяйві, що розросталися на стіні, наче брудні плями, і тягнулись до мого ліжка. На мить, я перестав чути такий мерзенний мені стукіт. Тиша, якої я так жадав щоночі, лилася в моїй голові потоками спокою, даючи відпочинок надірваній свідомості. Я плив за течією темряви, відчуваючи як душа нарешті віднайшла рівновагу.

Кар-кар! – громом залунав крик позаду мене.

Я зіскочив із ліжка зо страху. Ніби просто над вухом, пробивши подушку, закаркала вона. Я глянув на вікно. За ним у шаленому танці билась об скло чорна ворона. Вона ледь підлітала у повітря зі своїм підбитим крилом. Скреботіла дзьобом об скло і вирізала кігтиками знайомі мені хвилясті візерунки.

Я не міг відвести погляду від неї. Тіло заціпеніло, але я через силу намагався бодай якось підняти руки, щоб затулити очі. Та я не зміг. Я встиг зазирнути в ті дві маленькі прірвочки, що чорніли у неї замість очей. Виколоті, з’їдені, проковтнуті.

Я знову побачив її. Мою милу дівчинку, яку я кохав усім серцем. Мій мозок фрагментами нагадував мені той зловісний день, коли ми з нею віднайшли дивний трактат у зеленій обгортці, та вирішили відтворити описаний там ритуал.

Ми знайшли закинуту дерев’яну хатинку в далекому забутому селі. Намалювали дивні символи та руни, які бачили у книзі. Розставили чорні свічі, чиє полум’я бавилось у танці серед темряви. Ми з захватом створювали ритуальну атмосферу, щоби відчути, як це бути в центрі містичного обряду. Дерев’яний стілець стояв посеред кімнати між химерними візерунками з солі та солодкаво-іржавої свинячої крові. Кохана присіла на нього з очима, повними ентузіазму. Вона раділа, що це все насправді, поки в її великих темних зіницях відбивався вогонь свічок. А я, дивлячись на неї, із захватом почав читати слова невідомою мені мовою за транскрипцією з книги.

Я зробив перший надріз на її тілі. Вона замичала від болю. Густа темна кров лилась на підлогу. Я продовжив.

Цок-цок.

Я знову зачитав таємну молитву. Зробив ще пару надрізів – вони вийшли глибшими, ніж я того хотів. Моя любов плакала, але посміхалася. Я бачив жагу в її очах, тому не зупинявся. Остання молитва й останній надріз. Я вирізав на її грудях символ із книги. Коли я прибрав ножа від її ніжного тіла, кімнатою пронісся різкий подих вітру. Свічі згасли. Кохана видала тихий смішок.  

Кар-кар! Кар-кар!

Ворони влетіли крізь вікна та обліпили мою кохану. Вони бились об неї чорними крилами. Кричали та довбали її своїми дзьобами-ножами. Вона кричала – кричала від екстазу, від найсильнішого збудження у своєму житті. Ненаситні птахи вовтузилися в її животі, об’їдаючи в’язкі нутрощі. Наче у пташиному фонтанчику, вони борсались під струменями крові, що текли з глибоких розрізів на руках. Одна ворона заплуталася в її волоссі. Вона верещала, б’ючись об її голову, і виїдала блискучі оченьки моєї коханої, поки та стогнала, стікаючи кров’ю.

Пір’ясті тіні були всюди. Я бачив як вони бились об стіни та ґвалтували дзьобами мою дівчину в усі отвори. Як виривали їй нігті, шкіру, соски. А я лиш стояв, боючись поворухнутись, щоб не відволікти їх від кривавої трапези.