Клітка з плоті

Стоячи перед дзеркалом, я не міг підняти очей через жах, який я відчував при погляді на відображення. Здавалось ніби я можу поглянути на щось зовсім чуже мені. Я відчував як від огиди до відображення в мене починає крутити живіт. І від одної думки, що щось у ньому рухається, в мене викликало тільки більшу огиду. Руки були брудними. Я зайшов у ванну, щоби відмити їх, намагаючись не підняти очей на скло. Змиваючи з цих рук бридку червону рідину, я відчув, як голова почала паморочитись від жаху. Незначний поріз, отриманий під час нарізання хліба, нагадав мені про складну машину під шкірою, що невпинно качає свою кров. Ванна кімната поплила перед очима, і я машинально задер голову прямо до дзеркала.

Блідий силует із двома довгими відростками, спертими на раковину, витріщався з-за скла. Сплутане волосся, небрита борода, світлі зіниці. Найжахливішим було те, що я розумів: ці очі належать мені. Вони стежили за мною зсередини цього бридкого тіла. Крапля поту повільно сповзала вниз і вмить потрапила під нагляд цих очей. Така акуратна блискуча капля, що самовільно виділилася з пор.

Бліді культяпки вчепились в краї раковини. М’язи рук напнулись. Потік крові ринув до пальців, і поріз знову пустив багряний струмінь. Звиваючись до низу, він привертав увагу цих сторонніх очей. Від цього видовища живіт знову скрутило, а внутрішній біль змусив мене тихо зойкнути.

Цей звук – голос, що випадково виштовхнувся зсередини, – змусив мене затулити рота від жаху. Здавалось, ніби якийсь паразит подав голос із цього вологого мерзенного отвору, повного кривих зубів.

Тонкі білі відростки, що стирчали з культяп, затуляли рот від зовнішнього світу. І тоді я вкотре усвідомив, що відчуваю на дотик щось зовсім чуже, штучне і неприємне. Тугим скафандром я був обійнятий, торкаючись якого, я не відчував нічого окрім жаху. Я був накритий чимось вологим, відчуваючи як воно пульсує, перекачуючи кров по жилам. У дзеркалі грудна клітка здіймалась і спадала від швидкого дихання. Я чув як шлунок перетравлює їжу, бачив як серце качає кров. Кожен орган цього механізму був вкритим слизом, від якого нутрощі здіймались у блювотному пориві.

Скрутившись над раковиною, я чув скрип суглобів десь всередині, вібрація від яких відлунювала по тілу. Щось усередині черепної коробки мене почало шпиняти голками прямо у мозок. Я впав у спазмі на кахель. Погляд уперся в унітаз – сліпучо-білий та чистий. Він не відчував свого нутра, не знав про рідину, що весь час колотиться, поки не зникне в стічних трубах. Стоки теж не знали, що через себе вони пропускають бридкі людські відходи. Краще б я був чимось подібним, щоби ніколи не чути роботу цього тіла. Тіла, що сковує мене все життя, від якого неможливо позбутись, знявши його та скинути геть.

А й справді, чому неможливо цього зробити? У ту мить страх перед плоттю безслідно зник. Я піднявся з землі, намагаючись не звертати увагу на хрускіт суглобів та рипіння колін, які могли звести мене з розуму. Живіт, що волав від голоду, заявив про себе, але це мене тільки більше розлютило. Я вилетів з ванної кімнати та кинувся на кухню. Схопивши той самий ніж, яким я порізав шкіру, я поглянув на холодний, мертвий метал. Йому не бридко врізатись у м’ясо, жир чи кістки. Він не здригнеться від огиди до тіла, що пульсує навіть уві сні, не даючи тобі відпочинку. А я відчуваю кожне скорочення м’язів, кожен поштовх крові у венах. Я хочу тиші.  

Бліді відростки підняли ножа вгору та з усього замаху врізались у мерзотне жирне черево. Біль скрутив тіло, але руки продовжували шматувати живіт. Мене нудило від звуку колотого м’яса, проте я посміхався від думки про наближення спокою. Права рука перехопила ніж і взялась вирізати візерунки на іншому відростку. Я зціпив зуби, стримуючи крик, аби не дати волі тілу подати ознак життя, поки сталь майстерно та швидко малювала абстракції на шкірі. Потім червоне від крові лезо повстало перед моїм обличчям. Мить, коли гостре вістря наближалось до зіниць, приносила мені насолоду, якої я не відчував ніколи в житті. Прокручуючи ніж спершу в одній очниці, то в іншій, я нарешті занурився в бажану темряву. Тепер я відчуваю спокій.