Повертайся додому, Марто

— Любий, це всього лише невелика подряпина, обіцяю, завтра буду як новенька, дочекаюся рієлторки та повернуся.

Марта відверто применшувала рану на правій ступні, на яку пішов весь бинт з автомобільної аптечки. Обробляти травму самостійно на сьомому місяці вагітності задоволення сумнівне, але й повернутися у будинок дитинства — теж не приємний ностальгійний вікенд. Радше самовмовляння «давай, Мартусю, усе, що тебе лякало, гниє на місцевому цвинтарі, тобі треба лиш прибрати, й передати цей триклятий будинок на плечі рієлторки».

Вести внутрішній монолог виявилося легше, ніж взятися до діла. Жінка вирішила, що нізащо не приїде сюди ще раз (колись вона вже клялася в цьому), тож довелося змовчати про кількість плісняви та моху на стінах, аби чоловік не змусив її затягувати процес ще на кілька днів, а то й тижнів, з пошуком людей та «невеличким косметичним ремонтом». Якби була воля Марти, вона б знесла цю халупу до бісової матері, але все ж отримати за неї хоч якісь гроші видавалося розумнішим. Особливо, коли вже скоро їх стане троє.

Колись вона пообіцяла, що її дитина ніколи не відвідає це місце. З вигляду — звичайний закинутий будинок, та Марта майже фізично відчувала, як його стіни тягнуть руки, намагаються зімкнутися на її шиї, відібрати повітря, відібрати залишки того життя, яке вона змогла для себе вигризти.     

Зрештою, думала Марта, це всього одна ніч. Вона витерпіла набагато довше, переживе і це.

Опівніч накинулася на неї, мов розлючений звір: здавалося, замість повітря жінка вдихає розмоклу вату, яка осідає і скупчується у трахеї слизьким комом. Стара ковдра тисла і смерділа вологим чорноземом, здавлюючи груди.

Та найбільше Марту турбував малюк: якщо щоночі він хаотично крутився у животі, стараючись вмоститися, то зараз його рухи радше нагадували поршень всередині жінки.

Раптом дитина завмерла, а Марта відчула колючий холод, що йшов від стіни, до якої вона притискалася спиною. Пліснява на шпалерах — сизо-чорна, блідо-зелена — пульсувати в ритмі її пульсу. Десь у голові промайнула думка про можливість панічної атаки, проте додумати Марта не встигла.

Дитина всередині різко розвернулася. Марта почула чіткий, вологий звук розриву внутрішніх тканин.

Перший удар прийшовся не дитячою ніжкою, а чимось гострим, як зуби чи уламки кісток. Шкіра на її натягнутому животі напнулася до межі й раптом тріснула. Крізь біль Марта встигла здивуватися звуку — такий дзвінкий, ніби перестиглий кавун, який репає від найлегшого доторку.

З вузької рани бризнула кров: багряна, з домішками чогось темного та солодкавим гнійним ароматом.

Істота, яка ще кілька митей тому була її найбажанішим малям, не чекала. Вона почала повільно рухатись, відкушуючи шматки плоті, аби вирватись назовні. Марта була ще у свідомості й відчувала, як поволі її тіло розривають та перемішують, ніби ґрунт із добривом.

Крізь туман в очах, жінка бачила, як маленькі, синюваті пальчики гострими нігтями вчепилися в краї розірваного живота й почали дерти їх у різні боки. Тріск м'язів нагадував розривання старого полотна. 

З гучним, хлюпанням дитя вивалилося на підлогу, тягнучи за собою пуповину, яка ще робила його одним цілим із матір’ю. Марта бачила власні нутрощі, що вивалилися на трухляві дошки — схожі брудне рожеве м'ясо, перемішане з перегноєм.

Малюк не плакав. Він взагалі не видавав жодних звуків — лише повільно повз до стіни за Мартиною спиною, залишаючи за собою кров’яний слід. Досягнувши мети, він притиснувся прямо до величезної плями плісняви, майже зливаючись із нею за кольором. Стіна запульсувала ще швидше огортаючи маленьке тільце своїми спорами й відростками. З останніх сил Марта із жахом спостерігала, як тоненькі корінці прямо зі стіни миттєво проростають у вени дитини, пронизуючи її наскрізь. Вона бачила, як білі відростки, ніби черви, рухаються до дитячих грудей, витісняючи усе повітря. Бачила, як вони стають усе помітнішими на синіючому тільці. 

Жінка намагалася зробити рух у бік, але домоглася лише глухого удару чи то власного органу, чи то шкіри об підлогу. Вона почувалася випатраною, проте не могла зрозуміти, чому і досі жива.

Будинок востаннє здригнувся перед тим, як вчавити тіло дитини у свою стіну.

Ти вигризла собі часу, Марто, але ти завжди належатимеш своєму дому.