Сорока-ворона

- Сорока-ворона кашку варила, діткам носила…

Двійко малих дивились на них, не відриваючи поглядів. Андрій шморгнув носом – вже з годину місцеві діти стирчали під парканом і слідкували за кожним рухом.

- Стрьомні.

- Га?

Олег якраз відпиляв гілляку, і вона впала донизу, пронеслась в сантиметрі від Андрієвого носа.

- Довбані птахи!..

Олег знову запрацював пилкою, тому «позасирали все» в його промові Андрій вгадав скоріше, ніж зчитав по губах.

Дачний кооператив, де його ліпший друг після розлучення купив хату-розвалюху на шести сотках, дійсно окупували ворони. А може, гави чи круки. Андрій не розбирався. Але й сам готовий був їх зненавидіти, бо галас стояв такий, що хотілося залити собі вуха гарячим воском.

Через те завзято пилив гілку з гніздом – великим і важким, зробленим із різнокаліберних паличок, прошитих шматком мідної проволоки.

- А-ну, відійдіть! – гаркнув дітям, котрі мов приклеєні стояли внизу.

Ті не поворухнулись навіть коли гніздо впало на землю. З воронячої хатки викотились два рожевих голих пташеняти. Ворони навколо заголосили, взялись кружляти чорним вихором.

Андрій смикнувся. Якби знав, що не порожнє, то не став би скидати. Але що вже?

- Сорока-ворона кашку варила…

Діти схилились на пташенятами.

- …діткам носила, - хлопчик штрикнув одне палицею.

Те, переламане від удару, повернуло голову – уп’ялось синім оком в Андрія. А за ним – подивились і діти. Морозець ковзнув під коміром. Він ніколи в житті не ловив на собі таких неприємних поглядів. Мабуть, малі з якоїсь корекційної школи. Андрій зітнув плечима, розганяючи тривогу і готуючись вернутись до роботи – все дерево, мов пухлини обліпили гнізда.

Олег об’явив перекур, спустився драбиною:

- Так, бігом звідси, - шугонув малих. Скоса глянув на пташенят, котрі пороззявляли дзьоби: - Е, каші просить… Все одно не виживе.

Тонкі, обтягнуті напівпрозорою рожевою шкірою кістки хруснули під підошвою кросівка. Чавкнуло - і кишки відлетіли до самого паркану.

- От і все.

Він підійшов до другого і наступив йому на голову. Андрій змовчав, але гнізда, перед тим як скинути вниз, все ж перевіряв. А діти переглянулись і втекли. Нарешті.

Олег прокинувся. Очі досі пекло – запорошило трухою. Хотів протерти повіки, але руки не слухались. Липкий піт стікав з чола на подушку, вся постіль просякнула їм. Так і лежав, звиваючись на ліжку хробаком, коли за вікном пролунало каркання ворони.

А потім у шибку постукали.

Він не посилив підвестись:

- Андрюха? – прохрипів.

Рипнула кватирка. Зашелестіла штора. Щось притиснуло його до ліжка. Пір’я. Сіре і чорне. Олег був певен, що це сонний параліч від перевтоми. Треба тільки почекати, і пройде сам собою.

- Сорока-ворона…

Птаха зиркнула на нього круглим сірим оком і дзьобнула в коліно. Суглоб хруснув, мов суха гілка. Нога смикнулась і обм’якла.

Ворона працювала швидко. Ривками. Дзьоб входив і виходив, розривав шкіру, наче легку тканину. Кров змішувалась разом із потом, розтікалась гарячою калюжею. Він намагався ковтнути повітря, а натомість пищав і хрипів.

Ворона зачекала, нахилилась до обличчя й одним махом витнула око.

- Кашку варила…

- …аааа-а-а-а-а-а!

Мов тенісний м’ячик покатала його у дзьобі і ковтнула.

Олег обісцявся. Він гарчав. Вив. Сподівався, що прокинеться від власного крику. Або хтось прийде на поміч. Що моторошна птаха розчиниться в темряві, як жахливий сон. І вона зникла з-перед очей. Та тільки коли дісталась до другого ока.

- Пусти, тварюка-а-а…

Тепер він більше не кричав. Хотів, та ворона нахилилась знову. І коли видзьобала язик – цього розу повільно, смакуючи, - лише булькав, захлинаючись власною кров’ю. Біль роздирав на шматки. Свідомість вимикалась. А ворона, наче непотрібну обгортку відкинула з нього ковдру. Нутрощі звело спазмом. Але вона швидко дісталась і до них. Гаряче хлюпнуло назовні.

- Сорока-ворона, кашку варила…

- …діткам носила.

Андрію снились жахи. Наче його з’їла ворона. Чи ґава. Він так і не розібрався, чим вони відрізняються. І вже не хотів знати. Нічого не хотів. Хіба тільки їсти. З усіх боків щось тиснуло на нього, кололо ніжну рожеву шкіру. Над головою розкинулась небесна синь, а в ній весняний вітер грав із пухкими хмаринками. А коли зверху затріпотіли крила і доросла птаха закрила ними і небо, і сонце, і накрила Андрія своїм теплим тілом, роззявив дзьоба і жалібно запищав.

Він був маленьким. Був беззахисним. І хотів кашки.