Метод

Коли вони роз’їхалися та згодом розлучилися, Петрівна навіть відчула деяке полегшення, адже з невісткою за всі ці дев’ятнадцять років вони так і не стали близькими. Петрівна не лізла в їхнє подружнє життя, проте сина ревнувала страшенно. До онука ставилася байдуже, вдягаючи маску турботливої бабусі лише коли цього було не уникнути.

Борис завжди любив випивати. З роками проблема поглиблювалася, розросталася наче піщана яма від вітру в спекотний день. А торік Петрівна знайшла сина біля паркану, неподалік їхнього будинку. Благо, квітень видався на диво теплим.

І ось вони знову — під одним дахом. Петрівна марно намагалася відвернути сина від запоїв, хоча і сама в це не сильно вірила. Коли він псував ліжко смердючою сечею — вона змінювала білизну без нарікань. Прибирала з кухні порожні пляшки, відшкрібала блювотиння з підлоги, варила бульйони коли він страждав від проносу.  Коли з’явилися страшенні болі та його живіт роздуло неначе вагітну колишню перед пологами, Петрівна силою потягнула Бориса до лікарів. Діагноз «цироз» пролунав вироком. Для лікування вже надто пізно.

Кілька днів Петрівна не вставала з ліжка, не їла та майже не змикала очей, лише дослухалася до кволих кроків Бориса та його лайливим монологам, що частішали. Навіть в такому стані він пив.

У п’ятницю Борис отримав соцвиплати й пирував на самоті, притлумлюючи біль. Запивав гіркі пігулки алкоголем. Ближче до ночі Петрівна носилася хатою немов навіжена. Грюкала шафками, копирсалася на поличках, щось шукала, перекладала, совала. Затим вдягнулась й спішно спустилася сходами. Вирушила до міського парку неподалік.

Від слабкості та свіжого повітря трохи хитало. Вмостившись на лавці під ліхтарем, Петрівна дістала булку, прихоплену з дому: треба поновити сили. Проте черству випічку нещадно поплямували яскраво-зелені квіти цвілі. Не маючи інших варіантів, Петрівна обтерла її та з апетитом проковтнула за кілька укусів. Лише зраділа, що знову має апетит.

Опівночі світло в парку вимкнулося. Перехожі поступово зникли неначе хмари мошкари біля ліхтаря. Вже за годину Петрівна почула самотні кроки. Вона кинулася ззаду. Юнак не встиг навіть злякатися. Турботливо нагострений кухонний ніж кілька разів впевнено увійшов між лопаток. Тепла рідина зібралася біля широкого шкіряного ременя хлопчини, стегнами спускалася вже повільніше, поступово забарвлюючи його надто вузькі блакитні джинси.

Петрівна затягла юнака в кущі й роздягнула. Легкий, невисокий, стрункий. Навіть при світлі місяця складно було не оцінити краси молодого тіла. Петрівна не без здивування відчула давно забуте збудження. А тоді майстерно розкрила живіт наче в товстолобика минулого тижня. Хірургічна медсестра на пенсії ніколи не втрачає набутих навичок.

Вона виймала нутрощі так, ніби нишпорила в купах секонд-хенду, вишукуючи пару до шкарпетки. Тельбухи вивалювалися назовні, парували в прохолодному нічному повітрі. Проте, юнак був ще живий і стиха скавучав.

Обережно обриваючи шматки зайвих органів, боячись пошкодити блискучий екземпляр, Петрівна дістала необхідне. Охайно розвернула товстий поліетиленовий пакет для м’яса від «Сільпо», упакувала й прискорила крок. Рукавички згорнула й кинула у віддалений смітник.

Борис хропів, його роздутий живіт здіймався й опадав, всередині щось смикалося, вирувало, буркотіло. Залою розливався сморід перегару впереміш з важким повітрям кімнати смертельно хворої людини. Не зволікаючи, Петрівна дістала пакунок з вкраденими колись препаратами. Давно прострочені, проте ті, що необхідні. Вона знала, що колись все це ще знадобиться!

Петрівна протерла скельця окулярів й натягла стерильні рукавички. Після уколу в вену не змінилося майже нічого, лише храп Бориса припинився й дихання вирівнялося. Неспішно провела скальпелем під правим підребер’ям, підклавши стос махрових рушників. Солодкувато-гнилісний аромат виплеснувся з черева разом з літрами темної крові.

Печінки разюче відрізнялися формою, розміром, структурою. Петрівна діяла швидко та впевнено. Як в старі часи, під час роботи в центральному хірургічному відділенні. Що її син мертвий, вона зрозуміла лише тоді, коли будь-який рух в череві та грудині припинився. Перед цим вона ще тричі робила йому додаткові анестезійні ін’єкції.

За кілька днів занепокоєні сусіди викликали поліцію, адже з квартири тхнуло й на стукіт ніхто не озивався. Поряд з роздутим трупом на дивані на підлозі сиділа тонка мов очеретина Петрівна, немита та божевільна. Вона з ніжністю відганяла долонею з залишків Бориса армію мух. Їх зелені та чорні спинки виблискували під сонячним промінням, що безглуздо заливало кімнату.