Те місце споконвіку мало погану славу. Ще від давно вже покійної прабаби – шанованої всіма баби Явдохи – чув він сувору пересторогу, промовлену старечими вустами: «Не смій потикати свого носа на Поляну Смерті. Погане то місце. Зле. Нічого звідти не бери, нічого там не залишай…»
Усе своє бувале життя дослухався він до мудрих слів баби Явдохи й оминав прокляте Богом і людьми місце в самому серці густого лісу. Того дня, однак, якась невідома сила сама тягла його в ту сторону, ноги не слухалися й невтомно несли в гущавину. Там, за деревами й кущами, рівним колом (наче хто навмисне накреслив й обвів чітку лінію по контуру) розкинулась вона – Поляна Смерті.
Зовні це місце практично не відрізнялось від інших частин лісу. Здавалось, утім, що сонце світить тут яскравіше, а вітру не відчувалось і поготів. Однак, світ навколо кардинально змінювався, як тільки подорожній мав необережність ступити крок у чарівне коло.
Сонце буцім зовсім переставало гріти, поза спиною раз по разу вчувався неприємний холодок, а коли геть не пощастить, здіймався несамовитий буревій і метався, мов та неприкаяна душа, по всьому периметру проклятого місця, піднімаючи вгору клуби пилу, щедро сиплючи його на зайшлого, ніби граючись з нещасним.
Рослинність вражала: ковила, жовтець, жабрій ладанний, сокирки польові, чемериця біла, болиголов плямистий, гармала, хрінниця пронизанолиста, гусимка отруйна, вороняче око, горицвіт весняний, наперстянка пурпурна, жовтозілля Якова… Наче й краса, та все ж Прокіп знав: усе, що росте на Поляні Смерті, отруйне й нікому в біді не поможе.
«Погане то місце…» – відлунювали слова прабаби, а ноги вели вперед, не слухавши ні пересторог, ні здорового глузду.
Завагався лиш на секунду, а тоді переступив межу, що відділяла таємничу Поляну від решти світу. Пройшов зовсім трохи, а тоді став, мов укопаний.
За крок лежала вона – безформна темна кучугура. Сморід (важко було його не відчути) вдарив у ніздрі різким сопухом паленого бензину й плоті.
Колись то була дівчина. Облягаючий костюм насиченої барви ночі й досі вдало підкреслював манливі дівочі форми. Колись… Поляна Смерті, одначе, вплинула на неї. Ліва сторона обгоріла, місцями відділялась від м’язів нерівними клаптями, й покрилась чимось схожим на липку смолянисту речовину, що тягнулась осоружними нитками, й неквапливо стікала, утворюючи смердючу калюжу. Тепер на землі перед ним лежало щось, радше схоже на гігантського болотяного монстра, ніж на людину.
Тонкі стебла отруйного плюща проникли крізь отвір у шиї, частково продерлися через діру в оці, готові до остаточної перемоги над невинною жертвою. З кутика рота виднілась тонка цівка червоної рідини. Праве око дивилось на нього розширеною зіницею, радше схожою на вмістилище темряви. Лівого ж не було: з отвору в черепі тягучим смолянистим виділенням спливала пітьма.
Підійшов. Спершу неохоче. Відтак – рішучіше.
З обережністю приклав пальці до шиї.
«Нічого звідти не бери…» – нагадала баба Явдоха.
«Хоч поховаю по-людськи, по-божому…» – сперечався з прабабою.
Під шкірою відчув легкі поштовхи.
Око – те, що вціліло – сіпнулось. З кутика скотилась солона крапля.
Життя й досі билось у ній. Заледве… Тліло… З останніх сил.
Нічого не бери!
Відмахнувся від невидимої присутності Явдохи й поспішив допомогти напівпокійниці. Дід Прокіп захекався, намагаючись якнайшвидше винести її з проклятого місця. Приніс до хати. Як міг, відмив від смердючого слизу, напоїв цілющими травами, намастив лікувальною маззю.
Дівчина мовчала, стиха зітхала, схлипувала, а з отворів на шиї й оці продовжував сочитися гидотний слиз. Спробував очистити рани, аж раптом дівчиною почало трясти, тіло звилось у конвульсіях. Схоже, вона танцювала на ліжку, то піднімаючи, то опускаючи руки, ноги й тулуб. Танець був незграбним. Мовби була вона дерев’яною маріонеткою.
«Дарма… – прохрипіла, й лице перекривилось від звірячого оскалу. – Воно заразне…»
Дівчина швидко одужувала. От лиш ні слова більше не вимовила. А щойно зіп’ялась на ноги, почасту стала з хати зникати. Якось прослідкував за дівчам. Зовсім не здивувався, як зрозумів, куди та ходить…
Поряд з місцем, де знайшов дівчину, помітив три глибокі – з людський зріст – ями. Холодок пробіг поза спиною. Душа відчула щось неладне.
«Погане то місце…» – згадались слова прабаби.
Нічого не бери!
Від болю стислось серце: перед ним стояла зовсім не та, кого лікував. За дівчиною виднілось шість темних рук-мацаків, з яких скапував смердючий чорний слиз. Вони керували нею.
Воно керувало.
Те, що заразне.
Те, що живе на Поляні Смерті…