лічець

Лис лежав на нагрітому сонечком підвіконні і неспокійно дриґав з боку в бік рудим хвостом. Пильно стежив за лічцем оцими своїми розумними оченятами-намистинками, поклавши продовгувату мордочку на лапи. Щось було в його погляді та поведінці не так. Щось не давало юнаку спокою, але він ніяк не міг зрозуміти, що такого неправильного в маленькій, теж зовсім молоденькій, тваринці? Його бабка-наставниця дуже рано пішла з життя, не встигла до пуття передати знань, а тому зараз інтуїція буквально репетувала про щось, але недосвідчений лічець не міг витлумачити підказку від власного чуття.

— Ну, чого тобі? — не витримав він, кинувши невдоволений погляд з-під чола.

           Ось уже тиждень у нього все з рук валилося, ще й снились усілякі небилиці. Він страшенно втомився і трохи заплутав у своїх домислах. Тож варто було б нарешті розібратися з несподіваним співмешканцем. Або принаймні з'ясувати, хто то такий.

— Я тебе, такого брудного й ослаблого, врятував від смерті, між іншим, — продовжив бубнити лічець, меланхолійно перебираючи трави. — Вилікував, вигодував, виходив. Ти ж на звичайного дикого лиса не схожий. Та й я відчуваю якусь магію, що поширюється від тебе. Слабку зовсім, тому мені здається, що це пов'язано з твоїм хвостом. Точніше з тим, що він у тебе один, — думки плуталися, а тому мова його теж виходила незв’язною.

           Лис ліниво моргав, не відриваючи від свого спасителя погляду, але більше ніяк не виявляв людяності. Хлопець же починав тільки дужче нервувати — щось було не так.

— Мені бабуся одного разу розповідала про кіцуне. Пустотливі, хитрі, грайливі істоти, але дуже слабкі, коли після певної кількості років вперше перетворюються.

           З боку вікна почулося веселе, майже людське пирхання. Лічець, що якраз розвернувся до полиць із начинням, мимоволі завмер і похолов, ледь не здригнувшись.

— Звичайні люди вас бояться, проклинають і уникають, — додав він тихіше. — Але ті, кому перепав від природи особливий дар, налаштовані доброзичливо чи нейтрально, тому тобі не варто боятися, адже я ніяк тобі не нашкоджу. Ти можеш показати мені свою другу іпостась.

— Дурний, — голос пролунав несподівано, вибив шумний видих із легень. — Це тобі треба мене боятися, — веселий смішок застав юнака на півоберті. — Ти ж бо де у чому помилився, — у паузі, відведеній для інтриги, його погляду відкрився оголений хлопчина з чотирма хвостами і лисячими вушками серед рудої копиці волосся. — Придивись до мене краще, — безтурботний тон різко скотився в небезпечний шепіт, бездонні чорні очі навпроти заблищали сильніше, а всередині щось хитнулося — чуття буквально обпалило.

           Але недосвідчений лічець все ще не міг зрозуміти, що в цій істоті не сходилося з його припущеннями. Кількість хвостів? Обставини зустрічі? Людська іпостась?

           У голові клацнуло. Серце пропустило удар. Лис же хижо усміхнувся, злізаючи з підвіконня і витягуючи перед собою руку. Раз — у нього достатньо сил на настільки потужні ілюзії. Крок, секунда на обмін поглядами і довгі пазурі встромилися між ребер. Два — на місці події були мисливські собаки. Тіло паралізувало, очі широко розкрились від усвідомлення скрутності становища, а неприємне печіння розповзлося по всій грудній клітці. Три — лис не схожий на японця, швидше нагадує зовні корейця. А значить…

— Дінь-дон, — хмикнув той, різко викрутивши зап'ястя. — Я не кіцуне, я куміхо.

З рота разом із кров'ю вирвався хриплий окрик. Кістки затріщали і почали по черзі ламатися, розсікаючи тулуб, викручуючи кінцівки й оголюючи нутрощі, а шкіра, всього секунди тому білісінька, забарвилася червоним. Навіть благати про помилування не виходило.

У куміхо початкова іпостась людська, а не тваринна, тому перебування в потойбічному світі витягло з нього всі сили. Ха, цьому хлопцеві просто не пощастило з поверненням. А недолугий лічець просто вмудрився врятувати вбивцю — свою ж смерть.

Він відчував, як вивалюються на підлогу органи, як розсипається тіло на дрібні шматочки, як переходять до лиса всі життєві та магічні сили. Куміхо утримував його у свідомості до останньої миті, перетворюючи на гору кривавого місива у власному домі.

Крайньою зв’язною думкою перед безповоротним зникненням було те, що права виявилася бабуся. З нього справді нікудишній лічець. І проблема не недосвідченість, а нездатність розуміти ні чуття, ні дар. Уважний лис на прощання саме такі слова промовив, потрапивши точно в ціль. Одужував, спостерігав та полював. Грав зі своєю здобиччю. І…

Напевно, спеціально відпустив людську душу, знаючи, що такому жалюгідному лічцеві ніколи не вистачить сил, щоб переродитися.