Сітківка, світлина і Жнець

Клац. І в плівку фотоапарата впечаталися дівчина з відчаєм в очах і хлопець в каптурі, що сиділи на лавці у парку. З-під каптура блиснули червоним очі, та чоловік уже не зважав. Клац — і два коти, що пропалювали одне одного поглядом лишили себе на плівці. Кость Заревич жив фотографіями. Можливість перетворювати швидкоплинну мить на вічність — ніщо інше, як саме благословення. В них був свій власний шарм, своя поезія. Найзаповітніша мрія Костя — закарбувати у пам’яті власну світлину, зроблену ним власноруч. Ідея прийшла спонтанно, способів рішення не мала. Донедавна.

В сітківці ока при дії світла вицвітає родопсин, зоровий пігмент, задіяний у «нічному» баченні, й тому коли подивитися на лампу і відвести очі, то перед очима все ще маячитимуть темні плями — явище післядії.  Колега Костя — Вільгельм Кюне припустив, що родопсин може «зафіксувати», останнє зображення перед смертю — оптограму.

Знайти першу жертву було просто. Організувати потрібні умови важче. Змусити посмертного піддослідного подивитися на нього в потрібний момент — практично неможливо. Перші спроби були невдалими. Сітківка після обробки була сірою. Кость перемістив усі дослідження на цокольний поверх давно закинутої будівлі в сорока хвилинах їзди. Обладнання позичив із лабораторії та хутко обжив просторе підвальне приміщення, поставивши на всяк випадок замок на двері — не вистачало ще швендяючих околицями безхатьок.

Для визначення алгоритму роботи Кость не питаючи совісті занапастив ще двох. Він горів ідеєю, незважаючи на невдачі. Загалом усе видавалося просто. Варто було лиш спіймати піддослідного, а далі вже справа техніки: ввести атропін, що розширює зіниці, і накласти пов’язку на очі на кілька годин. Коли прийде час — запалити яскраву лампу позад себе, зняти пов’язку, примушуючи піддослідного дивитися на нього непорушно кілька хвилин. А тоді чирганути ножем по шиї і грати наввипередки з часом, витягаючи очні яблука з очниць, розтинаючи їх під мікроскопом. Кость вилаявся. Родопсин надто швидко відновлювався опісля вибілювання від дії світла.

Рішення прийшло само собою, коли він робив розчин галунів, аби закріпити світлини на плівці фотоапарату. Поліція бродила довкола, намагаючись розвідати, куди пропало четверо людей. Кость вирішив діяти швидко і рішучо: або зараз, або ніколи. Двох дівчат — два останні полотна для власної світлини він зустрів у парку. Схоже, вони частенько бували тут, бо Кость звідкись їх пам’ятав. Певно, якогось разу вже потрапили на плівку. Він подумки засміявся через каламбур.

Завівши дівчат, що ледь вже трималися на ногах від наркотичної речовини у своєрідну лабораторію, він розпочав звичну рутину. І десяти хвилин не пройшло після трьох годин очікування, як чоловік розглядав сітківку ока, попередньо вимочену в розчині галунів. Від безсилля хотілося голими кулаками бити стіну. Ефект, може-то і був, та все знову було аж надто нечітким. Кров хлинула до обличчя, Кость різко підірвався і підійшов до єдиної живої душі в кімнаті. Зірвавши пов’язку він вилив розчин дівчини в очі. Можливо, хоч би так спрацює? Викид норадреналіну, й за люттю він вже навіть не чув криків.

У мить, коли дівчина розплющила очі опісля, Кость застиг. Заревич міг поклястися, що вона зараз його ледь бачить, та її погляд пропікав до мозку кісток. Райдужка переливалася синім полум’ям. Він проковтнув ком у горлі й відступив на крок. Дівчина не приклала багато сил — аж ось ланцюги за її спиною, якими він зв’язував піддослідних, аби не втекли, розірвалися. Він зробив ще один крок назад. Каганець із лампою покотився землею. Лише після гучного звуку, чоловік зрозумів, що весь цей час не дихав. Дівчина накрила його очі рукою, притиснувши до стіни. Вона говорила і говорила, та Кость не розбирав слів, ніби дівчина промовляла іншою мовою, та іноді відголоски сказаного, осівши в мозку, видавалися рідною, зрозумілою мовою. Та зібрати солодкаво-тягучу промову до купи було не під силу. Почувся тихий сміх. Рука дівчини — чи ж бо біса, що вселився в неї, — запалала полум’ям, магією викарбовуючи власний образ в зіницях чоловіка. Швидкий рух, і його очниці опустіли. Два ока плавали в міцно закоркованій баночці.

Коса з’явилася у руках Женця за помахом руки. Він змахнув нею, розсікаючи душу, що ще ледь тліла у кімнаті. Лезо не торкнуло тіла. Голова чоловіка ж з криком злетіла з плеч. Кость прагнув створити картину, де останнє, що побачить людина — був він. Натомість сам став полотном для Смерті.

Кость Заревич зачепив не ту людину.