Я легко крокую по вулиці. Ноги розслаблені, ніби пливуть по асфальту. Вітер доволі теплий. Все так добре, а може бути ще краще? Зненацька на дорозі з'являється автомобіль. Він швидкий, як астероїд, мчиться коло мене. В цей момент не існує нічого, окрім бісового щастя та бажання не існувати. Як же хочеться відірватися від землі та кинутися вперед. Такої енергії я не відчувала ніколи. Стільки ж мені сил! Здається, що я можу зробити все на світі. Але мені не потрібен світ. Я хочу вмерти. Вбити, знищити себе... Така насолода стояти на межі смерті! Я стрибаю, але не під колеса, а на брудну траву. Все минає. Момент сп'яніння радістю — це жах? Хочу злякатися, але не можу. Де звужені зіниці? Де холодний піт на чолі? Де тремтяче серце, яке навіки ледь не зупинилося? Я не можу отямити цього. Продовжую спокійно йти далі.
Якщо накладу на себе руки, то знайте, що на столі в моїй кімнаті лежать щоденники. В них я описую своє життя. Це не просто слова. Вони можуть стати передсмертною запискою. Також прошу, милі мої незнайомці, щоб ви знали, що я хочу, щоб в могилу мені поклали улюблену іграшку — маленького цуцика в синій кофтині. Є дещо іще.... Це не просто твір. Не вигадка, не чиясь фантазія. Це частина мого існування. Це була коротка історія справжнього майбутнього самогубці. Надіюсь, що ніколи «майбутнього», ніколи «справжнього». Хай там залишиться частинка «майже»...