— Ксюню, ну, ходімо, — Микита притулився до відчинених дверей та лагідно зазирнув до темно-оливкових очей.
— Я сказала, ні. Вийди за межі мого подвірʼя. І віника свого забери, — вона відштовхнула його від дверей.
Кілька троянд, з яких зранку дбайливо відрізали шипи, впали на ґанок.
— Ксюню, нащо ти так? Я зробив щось не те? — Микита поклав букет на лавку. — Тільки скажи, я все виправлю, — він підібрав троянди, що впали, та поклав їх до загальної купи.
— Я маю чоловіка.
— Тебе вже три місяці не бачили з чоловіком. Та й самого чоловіка – теж. Немає нічого осудливого в тому, що люди розходяться. Це не привід відмовлятися від подальших стосунків та можливого щастя.
У червні, коли він приїхав до поселення, Ксенія сиділа з ним в кафе, пила каву та уважно слухала про його роботу, оранжерею. Сьогодні навіть з ввічливості не запросила на чай.
— Якщо ти когось не бачиш, не значить, що його нема. Будь ласка, йди.
Микита пішов.
У пʼятницю Ксенія поїхала на роботу до кафе в центрі, а він взяв сумку з продуктами й після обіду пішов до її двору.
Вистачило кількох хвилин, щоб відімкнути замок.
У вітальні він накрив стіл скатертиною, виставив гарний посуд, свічки, розклав фрукти.
Вечеря мала бути на столі до повернення Ксенії.
Микита дістав каструлю, коли зсередини будинку донісся глухий вий. У дворі будки не було. Як і повідця, корму для собак чи мисок в будинку.
Микита дістав з полиці пістолет, який знайшов, коли нишпорив шафами. За дверима в кінці коридору почувся сталевий дзенькіт.
Не потрібен ключ — лише кілька хвилин.
Крізь гілки дерев та решітки на вікнах до кімнати з одним ліжком в кутку проникало тьмяне світло вечірнього сонця.
Кволий чоловік середніх років з темними колами під очима відсахнувся та закрився худими руками. На ньому був чистий, але порваний одяг. Крізь діри на тканині проступали свіжі рани.
Чоловік опустив руки та вдивився в обличчя завмерлого Микити.
— Вона тут? Допоможи мені. Благаю. Вона ховає ключ у тій кімнаті, — чоловік повільно підповз та вказав на стіну справа. На нозі дзенькнув ланцюг.
— Ти чоловік Ксенії? Що між вами сталося? — Микита не зрушив з місця.
Даниїл відчайдушно зазирав до обличчя, що залишалось незворушним.
— Так… Ми тільки переїхали, розбирали речі. Але на четвертий день вона спустилась до підвалу і після цього змінилася. Стала похмура, агресивна… А одного ранку я прокинувся тут. Прошу, зроби хоч щось. Поки вона не повернулась.
Ксенія схопила стару дощечку, коли побачила, що двері не замкнені, й повільно увійшла. Вона пройшла повз накритий стіл й в кінці коридору побачила Микиту на стільці.
— Проходь, — він байдуже оглянув деревʼяну зброю. — Твій чоловік каже, що ти чудовисько.
— Що?
— Поклади на підлогу, — Микита кивнув на дощечку.
— Я не знаю, що він наговорив, але, клянуся, я не мала вибору. Він дуже змінився після того, як спустився до того підвалу. Він намагався мене…
— Ти сама цього хотіла!
— Закрили роти. Обидва. Мені байдуже, хто спускався до підвалу. До хороших людей демони не чіпляються. Ходімо зі мною, — Микита виштовхнув Ксенію до коридору та повів до знайомих дверей. — Відчиняй підвал та спускайся першою. Зараз же.
Вона дістала з тумбочки ключ, спустилася та увімкнула стару лампу. Микита обійшов зону під пентаграмою, що досі вгадувалась на стелі, та схилився над замкненою скринею.
— Ти ж не романтичну вечерю прийшов влаштовувати?
— Я прийшов забрати своє, — потрібно лише кілька хвилин. Але за одну – шию обвила мотузка.
— Ти помиляєшся. Це до поганих людей демони не чіпляються. Вони самі заводять себе до пекла.
Микита закашлявся.
— Демонам не подобається, коли їх замикають у підвалі. Тебе ж не Микитою звуть, правда? Назвав би справжнє імʼя, не довелося б вигадувати причини, щоб потрапити сюди.
Він різко смикнув мотузку, звільнився та відскочив до стіни.
— Назви своє імʼя.
— Я не одержима.
Микита помовчав.
— Ми можемо домовитися. Що б вони не пропонували…
— Вони повернуть Даниїла.
Він заперечно хитнув головою:
— Вони обмануть. Завжди обманюють. Якщо вбʼєш мене, вони отримують бажане, а ти ніколи не повернеш чоловіка.
— Ні, вони не бажають смерті. Вони хочуть, щоб ти жив. Але як…
Легені Микити наповнив темний дим, а очі заволокла пітьма.
Даниїл прокинувся на дивані у вітальні. Ксенія гладила його волосся, а з підвалу лунав сталевий дзенькіт.