Чудовисько з підвалу

— Ксюню, ну, ходімо, — Микита притулився до відчинених дверей та лагідно зазирнув до темно-оливкових очей.

— Я сказала, ні. Вийди за межі мого подвірʼя. І віника свого забери, — вона відштовхнула його від дверей.

Кілька троянд, з яких зранку дбайливо відрізали шипи, впали на ґанок.

— Ксюню, нащо ти так? Я зробив щось не те? — Микита поклав букет на лавку. — Тільки скажи, я все виправлю, — він підібрав троянди, що впали, та поклав їх до загальної купи.

— Я маю чоловіка.

— Тебе вже три місяці не бачили з чоловіком. Та й самого чоловіка – теж. Немає нічого осудливого в тому, що люди розходяться. Це не привід відмовлятися від подальших стосунків та можливого щастя.

У червні, коли він приїхав до поселення, Ксенія сиділа з ним в кафе, пила каву та уважно слухала про його роботу, оранжерею. Сьогодні навіть з ввічливості не запросила на чай.

— Якщо ти когось не бачиш, не значить, що його нема. Будь ласка, йди.

Микита пішов.

У пʼятницю Ксенія поїхала на роботу до кафе в центрі, а він взяв сумку з продуктами й після обіду пішов до її двору.

Вистачило кількох хвилин, щоб відімкнути замок.

У вітальні він накрив стіл скатертиною, виставив гарний посуд, свічки, розклав фрукти.

Вечеря мала бути на столі до повернення Ксенії.

Микита дістав каструлю, коли зсередини будинку донісся глухий вий. У дворі будки не було. Як і повідця, корму для собак чи мисок в будинку.

Микита дістав з полиці пістолет, який знайшов, коли нишпорив шафами. За дверима в кінці коридору почувся сталевий дзенькіт.

Не потрібен ключ — лише кілька хвилин.

Крізь гілки дерев та решітки на вікнах до кімнати з одним ліжком в кутку проникало тьмяне світло вечірнього сонця.

Кволий чоловік середніх років з темними колами під очима відсахнувся та закрився худими руками. На ньому був чистий, але порваний одяг. Крізь діри на тканині проступали свіжі рани.

Чоловік опустив руки та вдивився в обличчя завмерлого Микити.

— Вона тут? Допоможи мені. Благаю. Вона ховає ключ у тій кімнаті, — чоловік повільно підповз та вказав на стіну справа. На нозі дзенькнув ланцюг.

— Ти чоловік Ксенії? Що між вами сталося? — Микита не зрушив з місця.

Даниїл відчайдушно зазирав до обличчя, що залишалось незворушним.

— Так… Ми тільки переїхали, розбирали речі. Але на четвертий день вона спустилась до підвалу і після цього змінилася. Стала похмура, агресивна… А одного ранку я прокинувся тут. Прошу, зроби хоч щось. Поки вона не повернулась.

Ксенія схопила стару дощечку, коли побачила, що двері не замкнені, й повільно увійшла. Вона пройшла повз накритий стіл й в кінці коридору побачила Микиту на стільці.

— Проходь, — він байдуже оглянув деревʼяну зброю. — Твій чоловік каже, що ти чудовисько.

— Що?

— Поклади на підлогу, — Микита кивнув на дощечку.

— Я не знаю, що він наговорив, але, клянуся, я не мала вибору. Він дуже змінився після того, як спустився до того підвалу. Він намагався мене…

— Ти сама цього хотіла!

— Закрили роти. Обидва. Мені байдуже, хто спускався до підвалу. До хороших людей демони не чіпляються. Ходімо зі мною, — Микита виштовхнув Ксенію до коридору та повів до знайомих дверей. — Відчиняй підвал та спускайся першою. Зараз же.

Вона дістала з тумбочки ключ, спустилася та увімкнула стару лампу. Микита обійшов зону під пентаграмою, що досі вгадувалась на стелі, та схилився над замкненою скринею.

— Ти ж не романтичну вечерю прийшов влаштовувати?

— Я прийшов забрати своє, — потрібно лише кілька хвилин. Але за одну – шию обвила мотузка.

— Ти помиляєшся. Це до поганих людей демони не чіпляються. Вони самі заводять себе до пекла.

Микита закашлявся.

— Демонам не подобається, коли їх замикають у підвалі. Тебе ж не Микитою звуть, правда? Назвав би справжнє імʼя, не довелося б вигадувати причини, щоб потрапити сюди.

Він різко смикнув мотузку, звільнився та відскочив до стіни.

— Назви своє імʼя.

— Я не одержима.

Микита помовчав.

— Ми можемо домовитися. Що б вони не пропонували…

— Вони повернуть Даниїла.

Він заперечно хитнув головою:

— Вони обмануть. Завжди обманюють. Якщо вбʼєш мене, вони отримують бажане, а ти ніколи не повернеш чоловіка.

— Ні, вони не бажають смерті. Вони хочуть, щоб ти жив. Але як…

Легені Микити наповнив темний дим, а очі заволокла пітьма.

Даниїл прокинувся на дивані у вітальні. Ксенія гладила його волосся, а з підвалу лунав сталевий дзенькіт.