Могилу постійно обсідало вороння. Магда кинула камінець, аби відігнати птахів, та ті лиш зиркали з-під лоба й не рушали з місця.
— Ба, шо ти оце дозволяєш? Вічно в тебе балаган, — бурмотіла дівчина, дістаючи з сумки смердючий пакунок. — Принесла твою любиму ковбасу, хоть і пахне вона мертвими душами.
Розуміючи, що гостинець піде на поживу птахам, все одно розкидала шматки коло надгробка. І заходилася розповідати про свої справи під стукання дзьобів об камінь. Слухала її й висохла покручена яблуня, що скрипіла від сухого вітру.
***
Магда длубалася в носі й витріщалася через обтягнуту павутинням шибку у двір. Протяжно зітхала, спостерігаючи, як весело теревениться сусідським дівкам на лаві. Їй теж так хотілося, але Ба змусила допомагати. Останнім часом вона заслабла сильно, хоч лишилася такою ж противною.
Дівчина любила свою Ба, бо їй більше не було кого любити. Навіть до безрукої поторочі — Віллі-копача звикла, як до собаки, чи кота. Наче й толку небагато, а поговорити є з ким.
— Чо’ мнешся на порозі, Дурбелику? — не обертаючись, вона взяла миску, заповнену сушеними покрученими нігтями й висипала в баняк.
— М-м-мг, — почулося ззаду.
Віллі-копач страшенно хотів почухати вавку на голові, хоча вона давно вже не свербіла. Стара Відьма лякала його до всирачки, бо ж їй завдячує за свою ницу подобу. І поки нікому до нього не було діла, все вишуковував у старезних фоліантах спосіб її знищити, щоб перейти за межу.
— І тобі драсті, — вона схилилася над баняком, аж білі пасма вмочилися.
Варево брижилося, пускало масні бульки. Віллі-копач наблизився до печі й повторив за дівчиною.
— Наче готове, пішли виливать.
Дорогу до вирви за селом розмило дощем. Магда мало чуні не губила, доки понуро кульгаючи, тягла свою ношу. Віллі-копач бурмотів щось під ніс, час від часу гикаючи. Ба розповідала, він такий після смерті екзорциста зробився, бо сам його ж, напівживого в ямі закопав. Давня історія, що встигла обрости купою пліток і побрехеньок.
Дно вирви гуділо від мух, що роїлися над зогнилими яблуками. У ніс ударив кислий гнилісний сморід. Та варто було Магді торкнутися носаком чуні до заброділої калюжі, як та розійшлася в обидва боки, пропускаючи до центру. Віллі-копач боязко плентався ззаду. До нього з сирої землі виринали безрукі поторочі.
Колись вони були людьми, та стали жертвами власних бажань, за які не могли заплатити. Хижо клацали зубами, лупили ногами. З кожним кроком їх ставало більше. Вони оточили Віллі-копача й знавісніло кидалися на нього. Бідака лише згинався й гикав від їхніх болючих ударів та укусів. Звідусіль чулося шипіння й дзижчання. Вже готовий був лишити Магду саму, хоча й знав, стара Відьма лютуватиме, як враз перед ним оприявнилася потороча з роздертим безносим обличчям. Схопила Віллі-копача зубами за комір сорочки й потягнула під землю.
Опинятися тут кожен раз було неприємно. Дерево з тисячею гілок замість рук затуляло червоне розжарене небо, у повітрі танцював лапатий попіл. Підійти до нього — той ще виклик, хоча воно чекає живих. І Відьму з Магдою. Ті як раз стояли між товстезних коренів. Дівчина відбивалася від нахабних рук, що все хотіли її полоскотати, а стара щось нашіптувала в чорний отвір у стовбурі. Задобрюють. А як же демона й не задобрювати?
Віллі-копач виструнчився, незмигно спостерігаючи, як вариво з баняка виливалося на шорстку кору. Як воно димілося й всотувалося між тріщин, як дерево смикалося, ніби перерізаний черв'як.
— Ти шо наробила, бісова дочко! — завила Відьма.
Магда хитала головою й намагалася витерти масні патьоки рукавами.
— Шо ти додала?! — стара вчепилася в її обличчя й торсала голову.
Та раптом Відьму підхопили руки-гілки, завертіли мов ганчір'яну ляльку. Пальці безсоромно штрикали пухке тіло, рвали кігтями одежу, видирали пасма зі шматками шкіри. Вона верещала, пробувала відбиватися, чим дражнила руки дерева. Одна маленька долоня ковзнула її до рота, завмерла й рвучко смикнула до низу. В тонких пальцях лишилася нижня щелепа старої.
І поки Магда притискалася спиною до стовбура, несила бодай щось зробити, руки закинули тіло Ба до чорного отвору. А Віллі-копач, намагався дістати язиком зі сколотого зуба Відьмин ніготь. «Подіяло таки. Подіяло». І гикав, гикав, гикав…
***
— …а потороча твоя так і не з’явилася. Пропав Дурбелик, шкода його навіть. Добре, піду, бо вже ноги затерпли, — і, спершись об чорну покручену гілку, Магда покульгала геть.