— Здоров, — клаповуха голова заглянула через паркан. — А де це Катя? Щось її давненько не видно.
Я не любив сусіда, він завжди пхав носа в чужі справи. Але оскільки рано чи пізно хтось би все одно запитав, я був готовий і надав голосу найбільшої невимушеності, на яку тільки спромігся.
— Вдома, де ж їй бути.
Вітька вдав щире здивування. Але актор з нього був ще гірший за мене.
— Дійсно? Давно не бачив. То все на роботу чи з роботи. Та й…
Я перебив, щоб перейти до суті та скорше його здихатися.
— Вона ці дні хворіє, у ліжку.
— … та й у дворі не видно, — продовжив Вітька, ніби не почув, — у фейсбук не заходе.
Я лише звів плечі.
— Просто… просто вона обіцяла позичити формочки для випікання, — промимрив Вітька. — У малого день народження. Завтра. І я подумав… може б я зайшов та нагадав про них.
— Формочки? Для випікання?
— Угу.
До подібного напрошування я загалом теж був готовий. Як і до крику, коли ми увійшли у спальню. Ліжко у нас попід самі двері, тож поштовху виявилося цілком досить, щоб Вітька не втік, а провалився у велетенську рото-горлянку, що займала всеньке двоспальне ліжко. Мільярди тонких зубів перетерли й засмоктали сусіда за лічені хвилини.
От до цього видовища звикнути значно важче, тому я вчергове обригав стіну, двері та ламінат — килим згорнув ще після першого разу. А тоді знову взявся за прибирання. Бризки крові, виявляється, теж не так просто відтерти.
— Ти не бачив Вітю? — це вже Соня. Вона заглядала не через паркан, а крізь шпарину між погано припасованими дошками. — Збирався перевірити, як там Катя, і досі не повернувся.
— Тю, так вони ж чай п’ють і про кекси говорять, ходи, проведу.
Сусідка до спальні своїм ходом не дійшла, бо по всенькій хаті валялися екскременти, які шість годин тому були її чоловіком. Я проґавив прикрити двері, тому дістало аж до вітальні. Хоча то й не зовсім екскременти. Просто кістки. Все м’яке зникало під нуль, а виходило тільки тверде.
Соня перечепилася і впала. Довелося підхопити на руки й закинути на ліжко, бо верещала, ніби її ріжуть. В пащі замовкла швидко.
Роботи в садку було повно, а от місця бракувало. Сховати скелет кота чи собаки ще куди не йшло. А от з людьми, скажу я вам, значно складніше. Розмір має значення.
Ви можете запитати, в чому ж сенс годувати велетенський рот, ховати об’їдки, що лишилися від сусідів, наражати на небезпеку себе, врешті решт. Чому не втекти?
А сенс в тому, що це не завжди рот. Воно міняється. Коли треба позбутися відходів, то воно, ймовірно, стає сракою — я ніколи не перевіряв, насправді, як відбувався процес дефекації. Це й не важливо. А важливо, що крім харчування й срання воно має ще одну потребу.
Ви бачили колись велетенську пуцьку? Таку, що в неї можна залізти повністю? Уявляєте, як це — ковзати в ній туди-сюди, як останній вареник в мисці сметани, пестити кожним сантиметром тіла, а вона у відповідь муркоче, вібруючими стінками? Це божественно, скажу я вам, це божественно!
Проблема лише, що люди все йшли та йшли. Хтось із сусідів заглядав у двір і запитував, відколи це я зробився таким затятим садівником і чому перекопав увесь газон. Хтось йшов просто в дім. Згодом приїздила й поліція, бо ж на вулиці зникали люди і не помітити це неможливо. Вірогідно поліція приїде знову, вже іншим патрулем, бо цей точно не повернеться. Я вже приглядаюсь до садочка Віті та Соні, він у них значно більший та й починається одразу за парканом.
Я доволі швидко підлаштувався під новий графік — їжа, туалет, любощі. Тут складнощів жодних. Та й насправді надокучливі сусіди, візити поліції, пошук вільного клаптику землі, щоб прикопати чергову кісточку, — абсолютна дрібниця. Єдине, що мене справді турбує, — як я буду пояснювати велетенські рот, сраку і пуцьку у нашому ліжку дружині, коли вона повернеться з відпустки.