Засновано на реальній події.
“Ти що, спиш? У нас подія на старій базі, виїжджай”! - Саме після цих слів мій день розпочався о третій ночі. Прибувши на визначене місце я не знав що там сталося. Черговий мав швидко покликати всіх і доповісти командиру, тому він упускав деякі деталі, однак це не мало значення. У військових завжди так: “їдь, а там сам розберешся”.
На вході до вінтажної лікарні з ремонтом в стилі “совок 70” стояв наш огрядний начмед. Побачивши мене він посміхнувся і у властивій медикам манері пожартував: “Ти йому вже не поможеш. Треба було раніше моралі читати, а зараз там пів башки нема”.
- Хтось його чи сам себе? - поцікавився я, намагаючись одразу кваліфікувати подію, щоб визначити подальший порядок дій.
- Сам, причому чергою. Встиг дві кулі пустити в голову. А до того ще весь кабінет обстріляв. Висадив у різні боки три магазини.
- А як звали його?
- Позивний Укол, розвідник.
- Укол? - Я знав того хлопця, мій одноліток. Юнний, енергійний, замотивований. Я допомагав йому розібратися з одним розслідуванням в його роті і він пообіцяв мені піцу з пивом. Шкода, але після всіх смертей, які я бачив, зараз мене більше засмучувало не те, що ми втратили потенційно класного бійця, а те, що накрилися мої піца з пивом. Знаю, це звучить жахливо і неправильно, але сьогодні чиясь смерть це набагато частіша подія, ніж халявна піца з пивом. До ненормального звикаєш, а чогось простого бракує.
- Там поки все опечатано, чекаємо приїзду поліції. Я попередньо все оглянув, зафіксував смерть.
- Ян, ти ж знаєш, поліція там собі все на докази позабирає і хрін ми дізнаємося про причини. Ми з тобою вже два роки пліч-о-пліч. Пусти, комбригу треба правда.
Начмед простягнув мені ключі.
- Другий поверх, кабінет в кінці коридору. Якщо тебе там знайдуть...
- Так - так, я сам спиздив ключі і проникнув куди не слід.
- А ще зброєю мені погрожував! Хе-хе.
Піднявшись на другий поверх я помітив, що старий коридор усіяний якимись дірками, схожими на соти. Подібний елемент я частенько бачив у радянській архітектурі, однак тут він здавався аж надто неприроднім. В кінці коридору, за дверима кімнати були такі самі дірки на стінах і стелі. Десь така ж дірка була у голові Укола і поруч не заблокований планшет. Відкрита сторінка в браузері показувала зображення пошукового запиту “трипафобія”, а у месенджері непрочитані повідомлення від “Олени”: “Агов, ти куди зник, ти знайшов що шарудить”?
Прогортавши вгору я перечитав їхній діалог повністю. Укол постійно писав, що ця будівля викликає в нього страх, він боїться бути біля тих отворів у стінах, в них постійно щось шкребеться немов щури, а на одному з чергувань він відчув, як хтось лазить біля його вуха, але не встиг піймати, як воно втекло. Він боявся розповісти про це і боявся визнати, що не може чергувати у цьому місці.
Власне на цьому “таємниця” була розгадана. Просто нав’язливі думки. Якщо хтось з родичів мав психічні хвороби, то все зрозуміло. Тут нічого більше робити.
Спустившись на вулицю, я побачив як начмед виходить з машини. Помітивши мене він здивовано видав: “о, спіймали тебе на гарячому! Ти як так швидко сюди дістався”?
- Тобто? Ян, ти ж перший приїхав.
- Ні, оперативний затупив і мені останньому сказав. Окунь єбаний.
Тієї миті я почув як щось шкребеться у стіні. Я поглянув у бік місця, де бачив Яна коли приїхав до цієї будівлі. Тільки зараз я помітив, що отвори у стінах є і ззовні, і на маленькому заборі, прибудованому до будівлі.
Зіславшись на втому я просто поїхав спати далі, мені все було байдуже, все вже було мені розслідування відоме наперед. Потрібна лише довідка, що у його роду були психічно хворі. Два тижні я її чекав. Два тижні я помічав все більше отворів у стінах навколо і постійне шарудіння щурів. А коли довідка все ж прийшла до мене, наявність психічних хвороб в сім’ї Укола спростувалася. Того ж дня я переїхав зі Старої Вижівки до Ковеля, на новий штаб. З тих пір отвори і шарудіння в стінах мене не переслідує, але мене досі кидає в піт при спогаді про них.