Випадок у підземці

Людей в пішохідному переході ставало все менше і менше. Годинник з крамниці навпроти показував на десяту. Ляснув вимикачем. Пішохідний перехід погаснув не одразу. Лампи загуділи й замиготіли. Вимикалися по черзі, світло хаотично ковзало товарами — квітами, іграшками, парфумами, шоколадом й аксесуарами — а тоді різко зникло.

«Якось дивно воно вимикається. Треба сказати хай полагодять», — подумав й відкинувся на спинку стільця. Ставало все холодніше. Сильніше закутався в плед. Годинник в магазині попереду тьмяно миготів червоним.

23:59

— Ко-хааа-ний… — протягнув голос десь позаду мене. Я зіскочив з крісла і озирнувся — нікого. Шкірою пробіг холодок. Спину запекло, хтось явно вдивлявся в неї, намагаючись пропалити дірку.

— Хто там? — сказав радше для певності, що жартівник злякається і втече, або хоча б викаже себе кашлем, сміхом, кроками, та не відбулося нічого. Перевів погляд на чортів годинник, який тривожно червонів напроти. Число залишалося незмінним. Дивно, ще ж вдень все працювало.

23:59

— К-о-хаааааа-ний…. — знову нав’язливий голос.

Щось продовжувало спостерігати за мною, повітря згущувалося, тиснуло на плечі, змушуючи почуватися, мовби у пастці.

— Невже ти не пам’ятаєш мене? — вкотре почув. Здалося, мовби долоня з довгими цупкими пальцями впилася нігтями крізь сорочку. Відсахнувся, притулився спиною до стіни. Заплющив очі, протер, тоді знову розплющив. Серце пропустило удар. Переді мною на столі сиділа жінка та хижо всміхалася.

— Ко-хаааа-ний, — протягнула вона. Розвернувся, опустився навколішки, намагаючись уникнути її погляду. Лиш на мить зиркнув на годинник.

23:59

Відчував її за своєю спиною. Жінка хихотіла, зовсім не приховуючи своєї влади. Мені хотілося лише одного, щоб вона пішла, зникла з мого життя, як десять років тому. Щоб я забув про неї, покинув ці спогади і просто жив. Але вона продовжувала зловтішатися.

Краєм ока на столі побачив ніж. Розвернувся, вхопив його, спробував напасти на жінку, проте її тінь всього-лиш замерехтіла, а я повалився на скло. Під моєю вагою те трісло й розвалилося на друзки — опинився назовні.

— Невже ти забув, як вигнав мене на вулицю? Невже забув, що змусив пережити? Як принижував, бив, знущався з мене, а потім всім розповідав, що це я тебе не приймала? Невже забув як тримав моє закривавлене тіло в руках і заливався сльозами, але було вже пізно?

Вхопився руками за скроні. Голос не вщухав — потрібно було його позбутися, будь-якою ціною. Почав битися головою об стіну, щоб хоч якось уникнути спогадів, які раптово почали зринати перед моїми очима.

00:00 — годинник пробамкав дванадцяту і я на мить застигнув. Скільки часу тривала ця хвилина насправді?

— Гей, чувак, розслабся, — хтось поставив долоню мені на плече. Я здригнувся, тепла рідина потекла моїми ногами. З грудей вирвався крик, несамовитий, жорстокий, божевільний.

— ТИ САМА ВИННА, ВІДВАЛИ ВІД МЕНЕ, — розвернувся і занурив ножа в м’яку плоть. Її голос в голові продовжував сміятися. Істота під моїми руками заборсалася, я занурив ножа глибше, тоді висмикнув і опустив його знову. Знову. Знову. Знову.

Це було важко, піт стікав обличчям, але тіло рухалося само по собі. Істота продовжувала звиватися, кричати, плакати і благати, проте я не міг її відпустити. Треба було позбутися її, як десять років тому. Десять. Чортових. Років. А тоді вона раптом замовкла.

Впав на коліна і засміявся, відчувши полегшення. Тягар сповз з плечей, темінь розсіялася, годинник продовжив змінювати хвилини. Це все було лиш сном, просто поганим сном. Чи ні?

Опустив очі і отетерів. Переді мною лежав хлопець, геть зовсім малий. Що він збіса тут робив? Блювота підступила до горла. Рука з закривавленим ножем затремтіла, тож я просто відкинув його подалі. Витягнув з кишені телефон та викликав швидку, тоді поліцію. Рухався, мовби в тумані, і єдине, що мене тривожило, так це відчуття очікування, яке прийшло на заміну полегшенню.

— Ко-хаааа-ний,.. — раптом почув я і шкірою виступили сироти.

— Лиши мене в спокої. Я не хотів, будь ласка, лиши мене в спокої… — лиш зміг промимрити я. Опустився на коліна, взяв малого за плечі й труснув. Той не прокидався, тож я заплакав, просто заридав, ніби мала дитина.

Закривавлений ніж манив. Знову вхопив його. Тіло тремтіло, але я вже знав, що маю робити. Вдихнув повітря й різко занурив його в живіт. Відчув біль, перед очима почало туманитися. Люди в формі швидко наближалися десь з-за рогу.

— Я всюди знайду тебе, — вкотре пролунав голос, а тоді стих. Та я знав – ненадовго.