Музична скринька

Синє небо закриває темна хмара із щільно стиснутих губ, суворих зморшок та гуркоту від зачинених на емоціях дверей. Далі буде ще голосніша буря, але у мене є надійна схованка. Її подарував мені тато, а йому — його тато. Така собі сімейна реліквія, за розмірами не більше планшета, але разів у 10 важча. Мама часто шуткує, що замість зброї у них вдома — музична скринька дідуся Івана.

За дверима вже чутно перші гуркіти грому. Я дістаю свою «зброю» і, зручніше вмостившись на ліжку, відкриваю скриньку. Знайома мелодія заспокоює, огортає теплом та ніжністю, навіює спогади зі щасливого минулого. Реальний світ із його підвищеними тонами залишається поза межами уяви.

Я розплющую очі і мружусь від сонячних променів. Ліжко піді мною перетворилось на зелений килим із трави, а рожеві стіни кімнати зникли десь за обрієм, поступившись місцем високим деревам. Одна річ не змінилась — скринька все ще була у мене в руках. У цьому лісі живуть найщасливіші спогади. Я обираю декілька кадрів зі свого життя та тисну на уявну кнопку Play. І ось вже я разом з батьками біжу під велике дерево, щоб сховатись від дощу. Я пам’ятаю, тоді ми всі промокли до рубця, але від цього було ще веселіше. Тато, згадавши якийсь романтичний фільм, раптом підхоплює маму на руки і кружляє в танці під дощем. Мама сміється так щиро, підставляючи обличчя теплим літнім краплям.

Спогади кружляють навколо мене, мов примари з минулого, що зникають як тільки ти перестаєш у них вірити. Як тільки стихне мелодія музичної скриньки. А до того часу батьки, щасливі та закохані, поряд. Мама обертається, щоб знову посміхнутись до мене. Але куди подівся її щирий сміх? Чому в очах оселився страх?

Обличчя мами сіріє, а її постать розмивається, втрачає чіткість, ніби хтось одним незграбним рухом перекинув склянку, і вода спотворила зображення. Там, де щойно кружляв спогад, з’являється дзеркало. Його раму я впізнаю з першого погляду — такий самий королівський візерунок прикрашає дзеркало у кімнаті батьків.

Я підходжу ближче, щоб роздивитись предмет, але мою увагу привертає відображення в ньому. Схоже, вдома все ще вирує гроза. Мама плаче, сховавши обличчя в долоні. Тато, відвернувшись, стоїть біля вікна. Він обертається — невже це той, хто ще хвилину тому, як закоханий хлопчисько, кружляв маму у танці? Із болю та розчарувань народився демон. В його очах панує темрява. Кожен рух, наче удар молота, різкий та наповнений ненавистю. Демон із темряви нависає над мамою, кричить, як божевільний. Він заносить свою пазуристу лапу, але я не дам йому скривдити її. Скринька у моїх руках — потужна зброя, що і дзеркало розіб’є, і демона прожене. І поки вона летить у розлюченне створіння, що лише зовні нагадує тата, я посміхаюсь. Сьогодні я стала героєм. Тим, хто допомагає понівеченим душам.