Тульпа

Макс знав, що сьогодні нарешті зможе здійснити задумане. Місяці концентрації на мислеформі не минули дарма. Самотність, знущання одногрупників, жорстокість батька — все це більше не мало значення, тому що вона сиділа поруч: квітчаста сукня, блакитне волосся, великі очі…

Найважче було спочатку. На реддіті це називали «форсингом»: уявити в найменших дрібницях зовнішність і характер тульпи і розмовляти з фантазією вголос, почуваючись повним ідіотом. Аж поки вона справді не почне відповідати. 

Більше не потрібно було вигадувати, що вона скаже, — тульпа стала незалежною, отримала власну свідомість. Вона була досконала: добра, весела, трохи наївна. Вони годинами говорили про все на світі, а тим часом вона ставала все більш реальною, набиралась життєвої сили, набувала тілесності. Макс відчував: тепер він зможе її торкнутися.

— Ти як? — стривожено запитала вона. — Ці синці…

— Я щасливий, Аянамі. Мені так потрібен був друг… Тепер ми завжди будемо разом.

Він простягнув руку до її щоки і — дивовижно! — торкнувся теплої м’якої шкіри. Обличчя Аянамі сяяло посмішкою, а груди легко здіймались в такт диханню. О, як довго і в усіх деталях він уявляв ці груди! Не стримавшись, Макс притягнув її до себе і поцілував. 

Він не очікував заперечень, тож коли Аянамі відсторонилась, завмер, присоромлений та розгублений.

 — Максе, послухай. Думаю, нам краще не поспішати. Я ще так недовго перебуваю в цьому світі… Я завжди буду твоїм другом, але мені потрібно трохи часу, щоб розібратися, хто я така і чого хочу, розумієш?   

Він не розумів. Відчував лише, як всередині клубочаться образа і лють.

 — Ні, це ти мене послухай... Я створив тебе! Ти моя і будеш робити те, що я кажу. Ти БУДЕШ мене любити!

Посмішка дівчини згасла, але вона не сказала ні слова. І більше не пручалась, коли він стягнув з неї тонку сукню.

Він пробудився від раптового спалаху жаху, в холодному поту. Аянамі сиділа поруч і дивилась на нього — в передранкових тінях темні очі здавались чорними дірами.  

Щось було не так. Макс відчув, що має щось сказати, виправити, повернути все як раніше. Але ж хіба він в чомусь винен? Це вона вирішила, що має право його відштовхнути. Його власна уявна подруга! Хіба вона не знає, як важко йому там, за стінами цієї кімнати? Хіба він не заслужив любові? 

Надто багато сил він вклав, надто хотів її, щоб зараз зупинитись. Тож Макс відкинув тривожне відчуття і взяв те, що йому належить. А вранці... 

— Бля, бля, бля… Зникни! Іди геть! — кричав він, поки його накривало хвилями страху і нудоти.

Істота, що була Аянамі, задумливо поворушила щупальцем. Прокинувшись, він побачив її вже потворою: пухирчата сіра шкіра, кубло шиплячих змій замість волосся, на місці рук — довгі слизькі мацаки. Риси обличчя розтеклись набухлим желе, відкриваючи загострені зуби. 

Макс зажмурився та зосередив всю свою волю на тому, щоб відіслати її назад в глибини підсвідомості. Видихнув, відкрив очі. Вона стояла де й була, а суцільно-чорні, без білків, очі дивились глузливо.

— Але ж я частина тебе, Максе. Ти сам зробив мене такою. І ми завжди будемо разом, — проскреготала вона, а потім, ніби знущаючись, тінню стекла на підлогу і шугонула під диван, швидка як багатоніжка. Звідти почулося легеньке пошкрябування і сміх. Макс накрив голову подушкою і заплакав.

Дні і ночі злились в тривожному спазмі. Тульпа хотіла, щоб Макс страждав, і знала всі його потаємні бажання, тригери і страхи. Макс жив в нервовому очікуванні її появи: ловив химерні тіні на периферії зору, відчував як повзе хребтом липкий страх, чув тихий шепіт в порожній кімнаті, майже розрізняючи слова. Часом сповнювався шаленої надії, коли тульпа ненадовго зникала. Але вона завжди була десь поруч — визирала з дзеркала, павуком зависала на стелі, а іноді просто стояла в кутку обличчям до стіни, поки її щупальця сочились темним слизом.

На реддіті радили уявити смерть тульпи, щоб її позбутися, але візуалізація різноманітних способів її прикінчити дала зворотний ефект: здавалось, вона живилась його ненавистю і жахом, поки від самого Макса лишалось все менше.

Виснажений і безсилий, він бачив тільки один вихід. Вилазив на дах і годинами дивився в густу темряву внизу, а тульпа сиділа поруч на парапеті, і очі змій на її голові сяяли голодними червоними вогниками.

Макс знав, що сьогодні нарешті зможе здійснити задумане.