Мене зупиняє не темрява чи протяг, не заснуті павутинням кути і навіть не вигин стіни, що ховає решту підвалу. Причина в машинці.
Жовта, пластмасова, із зігнутою колісною рейкою вона лежить на боку у брудному піску. Та сама іграшка, яку бозна-скільки років тому довго шукали, але так і не знайшли.
Ми зазирали у подвір’я, у всі пісочниці, перевіряли стежку на пагорбі — безрезультатно. За два дні про неї забули, бо зник Іван — наш друг, якому належала машинка. Його потім теж не знайшли.
Запилюжене повітря внизу мерехтить несправжністю, гнітить неправильністю. Жовта пляма як інородне тіло, яке ніяк не могло тут опинитися. Нахиляюся, вивчаю деталі. Тріснуті двері, надщерблений бампер. Остаточне пізнання холодить спину, але не втримуюсь і протягую руку, щоб помацати, чи не ввижається.
Інший бік іграшки чорний, ніби пролежав не кілька десятків років у піску, а мільйон у в’язкому болоті. За тим помічаю ще дещо. Таке ж шокуюче, але підсвідомо очікуване. Трохи вглиб підвалу, всього в двох метрах від машинки Івана лежить шалик Мар’яни. Він теж став передвісником біди, бо за кілька днів пропала і дівчинка.
Не вірили ні в диких тварин, ні в те, що діти заблукали в лісі чи потонули в річці. Хтось свій полював на сусідських дітей. Всі перевіряли всіх, ніхто не довіряв нікому. Допитували, звинувачували, проклинали.
Ще трохи згодом дівся й Вітя. Про його зниклу шапку шепотілися, розуміли, що то мітка. Синя з червоним бомбоном, он вона, — зовсім поруч із шаликом. Теж вже стара й безколірна. Всі вони тут.
Хто жив у останній хаті у цьому кутку селища, я не пригадую. Але відчуваю його в цих стінах. Його дух зиркає з порепаних цеглин прямо зараз, дихає в шию, розуміє, що його секрет от-от буде розкрито. Хай навіть через стільки років, але впирається, не хоче викриття, прагне залишити таємницю тут. Темрява згущується, напирає, у вухах гепає, а ноги з кожним кроком робляться все кволішими.
Хочеться обернутися, глянути на трухляві дерев’яні сходи, на перекошені двері вгорі. Відчути їхню близькість, рятунок, що за ними. Це заспокоює. Все буде добре. Потрібно просто зробити кілька кроків і вже ніхто не вженеться.
Під шапкою лежить кістка. Людська й невеличка. Штурхаю, щоб не брати руками. Натомість з піску вибивається ще одна. Чиясь з моїх друзів.
Не хочу цього бачити, загортаю назад, але на поверхню вилазять нові. Вся підлога ними всіяна. Довгі, короткі, цілі і зламані. Це все вони — загублені діти. Хрустять під ногами.
Треба тікати, повідомити, розказати їхнім батькам — тьоті Люді, дяді Вові, тьоті Маші, батькам, які ще досі сподіваються на диво або хоча б на правду. Але завмираю, бо чітко чую голос. Надто молодий, щоб бути викрадачем, але надто несподіваний, щоб йти йому назустріч. Відступаю глибше у тінь.
Голос дзвінкий, майже дитячий. Це підлітка. Та за нерозбірливими словами вгадується інший голос. Грубший, глухіший.
Серце холоне. Вони йдуть сюди. Дитина й дорослий.
Дівчаті весело, вона залишає позаду двері, злітає сходами донизу, кидає щось на диван навпроти телевізора і біжить до стіни. За нею входить чоловік — значно старший, майже старий. Риси знайомі, я бачив його. Він жив тут тоді. Він тут лишився і зараз.
Під капцями дівчини лускають кістки, вона наступає на череп і він розломлюється на кілька частин, але вона не звертає уваги. Прямує акуратною плиткою просто до мене, зупиняється поруч біля стіни, знімає листок з відривного календаря і біжить вмикати серіал.
Шосте жовтня. Дата, яка засіла в моїй пам’яті назавжди. Дата, яка змушує пам’ятати навіть через роки.
Відвертаю голову від затишної кімнати на брудний пісок під ногами. Трохи вглиб смердючого підвалу лежить вже моя машинка, а поряд і мої кістки.