Впійманий

Вже і не згадаю, коли саме з’явився Він, та єдине, що я завжди знав — Він не був реальним. Чорнявий хлопчисько десь із мого віку, всюди слідував за мною і єдиним його співрозмовником, на жаль, був я. От і зараз намагався вкотре зосередитися, аби дописати останні конспекти лекції, та в голову не лізло жодної думки. Він же розкинувся на ліжку з книжкою на коліні й вже не до кінця, напевно, живим горобцем у руці. Лишалося тільки зітхнути, оскільки багата уява щедро спонсорувала уявному другові безліч химерних захоплень, а мені сиве волосся і вкорочені роки життя.

— Обід на столі, — тихо мовила мати, зсутулено забрівши в кімнату. Вона навіть не здійняла на мене погляду, все так само втупившись у підлогу. — Бісова дитина.

Останні слова вона мовила вже виходячи з кімнати. Це було настільки звично, але і настільки боляче, що сльози самі собою забриніли на очах. Я ж не якийсь монстр, так чому? Не винен же, що бачу Його! Тим часом Він пирхнув, у очах грала глузливість. Жбурнувши у відповідь ручкою, махнув рукою на обід, і вибіг надвір до свого місця коло річки. Як пройти малопомітною стежиною, то на схилі, якщо знати, куди дивитися, можна побачити невеличкий виступ, десь метри зо три, який мені подобалося називати печерою. Надибав я її випадково, та кращого місця побути на самоті й не було. Понаносив сюди стопку книг, аби не вмерти з нудьги, коли не схочеться скніти вдома. Та нова спроба взяти щось до рук успішно провалилася — думки надто відволікали, а букви все розмивалися перед очима. Спостерігати за річкою було не такою вже поганою альтернативою.

Раптом почувся глухий гуп і шурхіт трави, ніби по ній щось тягли. Мурашки пробіглися хребтом униз, а серце на мить упало в п’яти. Та ось із-за рогу показався Він — і я заспокоївся, навіть не здивувавшись, коли побачив, як Він тягнув за ноги тіло сусідської дівчинки. Побачивши її зараз, неживу й бездиханну в моїй уяві, не впевнений, що не почуватимуся дивно, коли днями зустріну її живу-здорову. Лишалося лише закотити очі на чергову причуду.

— Навіщо він тобі? — я почув свій голос ніби звіддалік, певно, все ж Він зумів збентежити мене більше звичного.

— Побачиш, — відмахнувся і простягнув мені відкриту пачку печива, — Будеш? На обідньому столі лишили.

Втомлено похитав головою: я бачу і чую уявні речі, не те щоби вони існують насправді до того ступеню, щоб їх можна було їсти, та Йому цього не поясниш. Зітхнувши, що мою саморефлексію грубо перервали, я відкинувся на стіну печерки і взявся спостерігати за ще одним вибриком цього маніяка. Час від часу звіряючись із химерною книгою, відкопаною хтозна-де, Він малював не менш химерні символи кров’ю. Часом від Його наступних дій хотілося блювати, коли з огидним чваком він запхнув свічку в нутрощі розрізаного живота і підпалив її. Я поволі звів очі нагору, проклинаючи усіх богів. Якби ж то тільки мені дістався уявний друг, який би не був настільки очевидно сатаністом…

Подумки я вже зарікся в найближчий час пересікатися з дівчиною, оскільки картина перед очима розкинулася аж надто реалістичною. Як і тоді з котом сусідів через дорогу. Відтоді ще довго носа не потикав надвір, щоб не зловити дисонанс, побачивши його живого-здорового, швендяючого дворами. В голову недоречно прийшла думка, що кота я відтоді так і не зустрічав. У мене вирвався нервовий смішок. Думки поволі перейшли на кролика, якого мама якось завела, і який у моїй уяві теж став жертвою якогось ритуалу. Я розтер охолонувші руки, пригадуючи, як мама того тижня ходила похмура, а кріль-то теж зник. Упевненість у зворотньому зіграла злий жарт. У жодному спогаді я не міг відшукати постраждалих від Його рук.

В голові запаморочилося. Від невизначеного страху я скочив на ноги, та мене одразу ж підкосило, і я схопився за стіну.

— Навіщо він тобі? — сівший голос знову прозвучав ніби звіддалік.

Він сидів біля дівчини, кутки Його вуст опустилися донизу, а в очах читалося розчарування.

— Знову не вийшло, — фрустровано пробурмотів, проте я зміг почути. Він подивився на мене сумними очима. — Хіба тобі не нудно?

— Га? — питання зовсім вибило з колії, серце голосно гупало в грудях.

— Я лиш хотів упіймати тобі друзів, — Він розплився в усмішці, — тебе ж-то я впіймав.