Коли Наполеон перейшов Німан, юний Янош прийняв остаточне рішення: за прикладом славного лицарства польського приєднатись нарешті до лав великого Корсиканця і під його омофором боротись за кохану Ойчизну, її волю та славу. Тож він розцілував батьків і меншеньких братів та сестер, озирнувся востаннє на рідний маєток — і попрямував на північ.
Дорогою юнак пильно придивлявся й прислухався, бо не втрачав надії знайти собі товаришів і союзників у мандрах і битвах — не лише серед поляків, а й братів-українців, бо коли ж і забувати минулі образи і чвари, як не перед лицем лютого ворога? Проте їхав він уже не день, не два і не три, і навіть не тиждень, а був поки сам. До всього, не в одному вже містечку доносилися до нього чутки про жорстокі вбивства. Розповідали, що замордовано було кількох солдатів із місцевих залог. Нібито роздерто їх мало не на шмаття, а частини тіл розметано околицею... "Он, хтось ненавидить російський гніт ще більш за мене, але чи ж по дорозі мені з таким нелюдом?" — думав Янош. До всього, нажаханий помислами про війну й оповідками про вбивцю, що чигає десь поблизу, Яношів слуга однієї недоброї ночі втік — тож довелося дбати про заміну. Хазяїн гостиного двору, подумавши трохи, порадив гостеві місцевого, Михайла Волоха: хлоп він недалекий, та вірний і сильний, мов той ведмідь. Саме те, що треба в такі часи.
Швидко домовилися, вдарили по руках. Наступного ранку новий слуга поцікавився в пана, куди мають їхати.
— Вовчанським лісом.
Михайло вирячив очі.
— Буронь Боже, пане! Туж там... Звір...
Янош стенув був плечима — мовляв, в якому лісі без звіра? — аж тут зрозумів, об чім річ.
— То ти думаєш, то справа звіра, а не людини?
Хлоп перехрестився, напружив лоба, думаючи — одразу видко було, то справа для нього незвична, — і повільно, підбираючи слова, одповів:
— Хту йо’ зна, пане? Звір, не звір, а певно — нелюд. Людей на клапті рве, як чурти грішну душу.
— Хто б то не був, — впевнено сказав Янош, — ми будемо в безпеці: адже вбивають лише вояків з царського війська.
Волох похитав головою, та промовчав.
До лісу підійшли близько полудня. Сонце привітно підморгувало крізь віття дерев, пташки дзвінким співом підбадьорювали мандрівників... Та чим далі у ліс, тим густішим ставало повітря, тим більше супилось і відверталось сонце, тим менше ставало пташиного співу. Здавалося Яношу, що час спинився, що не йдуть вони вперед, а кружляють на місці, поки спішить до них якесь страшне, неуникне лихо...
Раптом між деревами мелькнув синій вояцький однострій. Наполеонівський солдат? Звідки, яким чином? Нестямившись од радості, Янош кинувся до нього, французькою незв'язно вигукуючи слова привіту й дружби. Француз (а був то не наполеонівський авангард, а звичайнісінький дезертир, котрий дивовижним чином приблукав аж сюди) очманіло дивився на нього, не розуміючи, що потрібно цьому шаленцю посеред дикої пущі. Раптом вираз очей його змінився: у них читались подив, незмірний жах і передчуття близької смерті. Юнак озирнувся. Слуги його не було поруч. "І він утік..." Та як тут не утекти? За спиною в Яноша зіп'явся на задні лапи нечувано велетенський, мало не в два людські зрости, ведмідь. Та не зріст його, не величезна криваво-червона паща і не товстезні, як колоди, лапи до пів смерті жахнули Яноша: коліна в потвори згиналися вперед, як у людини. "Не звір, не чоловік..." — майнуло в голові. Та найбільше чомусь страхали очі, такої ясної блакиті, мов ангели плеснули туди неба. Але горіла та синь такою люттю, що душа ладна була покинути тіло.
Заревівши, звір стрибонув — і лиш відгомін одчайдушного крику лишився від нещасного француза. Кількома могутніми ударами розтрощене тіло його безладною купою валялось на землі, синь мундиру заливала кривава червінь.
Янош зомлів...
Коли прийшов до тями — поруч стояв Михайло. Міцні, як дубове коріння, руки були в крові, ясно-сині очі дивилися пильно й прямо.
— То це... ти, Волох? Перевертень? Ти всіх вбиваєш?
— Ту не я. Ту земля крізь мене робить. Кужному, хто піде на ню збройно.
— Але ж... за що француза? То ж союзник наш!
Волох знизав плечима.
— Сказано: кужен, хто піде на ню збройно. — і, помовчавши трохи, додав м'яко: — Добрий ти пане. Волі хучеш... Їдь далі звідсьов!
Повернувся до Яноша спиною, перекинувся — і бурим ведмедем почвалав углиб лісу.