Сховатись

Телевізор «Славутич» скрипуче віщає:

— …серійний вбивця…

— Ти заїбав з новинами цими, — обурення дружини заглушує ефір. — Іди повертай антену, скоро «Секс і місто».

— В області нашій вбили…

Всілася поряд на диван. Обличчя червоне, та очі крижані. Ігор замовкнув і посунувся надвір.

— І нормально постав, не як минулого разу, — наздогнав у коридорі докір Ірини. — Заїбало це село.

— Непогано ловило, — стиха пробурмотів.

Крізь осінню ніч, поміж винограду, за хату до антени. Понурий взявся за холодну трубу.

Гуркіт чоловіка зупинив. Разючий, серед спокою села, прошив нутро. За ним далекий репет, якого другий постріл обірвав. На усвідомлені дух застрягнув у горлі. Німе від страху тіло чуття погнало в хату.

Грюкнув дверима, поскидав черевики на ходу, засапаний скочив у вітальню. Роззяплений рот дружини, шум на екрані. Розповідь Ігор не здужав, вимкнув світло та висмикнув штекер телевізора з розетки.

— Ти нормальний? Шо ти робиш? — спересердя свіжу темряву збурила Ірина.

— Там… застрелили когось…

Мовчання скувало. Противне, з мороком на пару, ростило страх.

— Та ну… Шо ти знов придумав?

— Чув постріли, — давився белькотінням, — крик. Богом клянусь.

Тон сповнений ляку — найкращий аргумент.

— Міліцію викликай, — буркнула Ірина. — Шо дивишся?

Ігор сів на диван, перевів подих і відказав:

— Мобілка ловить на горбу, провідний у Мамчура. Там стріляли, — затремтів, замотав головою. — Я не піду.

На вдиху Ірини, гавкіт зірвав суперечку. Озлоблений, серйозний, ніяк не від смутку собак. Ігор кинувся до вікон закривати штори. Вернувся до збентеженої жінки та прошепотів:

— Тихо…

Гавкотня зійшла на гарчання.

— Двері, — зламане слово вирвалось з Ірини.

Навшпиньки беззвучно, мов хижак, на диво ж жертва, рушив у сіни.

Наче табличка злу «Заходьте», безпорадно звисала клямка на дверях. Самобичування скривило мармизу. Бо ж він настрашений гнався дитям та не замкнувся.

Жах сковував холодом тіло, як дзенькіт хвіртки кригу розбив. Біль прошив зап’ястки та коліна, зустрівши на підлозі. За парканом сусідів постать: високий лисий лоб, чахлий стан та обріз у руках…

Калатання серця збурило до втечі. Врізавсь у темінь та заціпенів. Відклякнув лиш, намацавши у ній знайоме тіло.

— Він тут, біля сусідів, — шепотом скрикнув.

Потягнув Ірину попід руки у найтемніший закуток. Всадовив мовчки поряд себе на підлогу.

— І шо тепер? — прошепотіла спантеличена вона.

— Дай Бог, пересидимо тихенько.

Відсунулась до протилежної стіни.

— Раз заїбісь пересиділи — довелося продавати квартиру, — спалахнув старий вогонь, та гамір надворі лють Ірини пригасив. — Зате в селі застрелить якась сука… — махнула рукою: — Але й смерть пересидимо.

— Та по-любому міліція приїде…

Постріл і вереск, надсадний жіночий, забринів вікнами й серцями. Ірина склала руки на грудях, гнівом насуплені брови нависли на злякані очиська.

— Як до діда Івана? Тиждень гнив, поки найшли… Так само хочеш?

— Шо ти…

— Ой, бля, мовчи, сцикун.

Не вперше чув од неї попрікання, та в погляді відраза довела.

— Закрий рота! — слабкістю голос тріщав, підкреслив безпорадність чоловіка.

Розгублений, скочив на ноги, хмарою над дружиною нависнув. Тендітний янгол, та сардонічний усміх на милому лиці робив її дияволом всесильним.

Дзенькіт за вікном. Потягнувся вухом, знайомий такий. Буття розбило звичний біль стосунків — розродився страх. У спогадах картинка інструментів, ящик із якими Ігор знадвору забув.

Притиснувсь до стіни, потонути б у ній, приховатись. Ірина ж хутко підвелася. Навшпиньки тінню подалась у спальню. В куртці та з мобільним у руці повернулася до чоловіка.

Спітнілий той дрижав од переляку, глипав на охмуре личко. Десь подаль у вітальні постукали в вікно.

— Тікаємо, — прошепотіла вона. — Біжимо до траси.

Заперечення здолав комок у горлі. Ігор бринів, як те скло, світ застелили безпорадні сльози.

Ірина зціпила зуби аж скули напнулись. Фиркнула, наче скакун, понеслася геть. Віддалік у темені взуваючись сопіла. Вгледів погляд на прощання та вчув бубоніння:

— Так і здохнеш тут, сцикуняра…

Коли ж двері у сіни заскрипіли, він все-таки рушив за нею. Сп’янілий од тривоги, сутужно крокував. Холодний протяг облизав залите страхом тіло. Десь між дерев у мороці образ дружини. Від смерті тікає. Чи життя? Ігор кинувсь до дверей і гуркіт прибив його враз. Обріз вибухнув злобою вдруге.

Упав би додолу, якби не тримався за ручку. Ноги тремтіли, калатало серце. Чув кроки й дихання. Може то його. За ними стукіт крові в скронях, що вимила думки. У ляком потріпаному тільці самі лишилися інстинкти.

На межі свідомості, повільно, двері зачинив. Закинув клямку, позадкував боязко в хату…