Повернувшись зі школи, з ліжка не вставав. В навушниках старенький рок — єдине, що рятує спокій. Мати, однак, розвіяла його:
— Іван, вставай, — коли навушники зняв, мовила далі: — На замочи.
В руках смердючі простирадла: обісцяні, засрані. Скорчив благальну гримасу огиди.
— Давай не цего. Я на роботу спішу.
— А баба шо? — все намагався врятуватись.
— Вже їде скоро.
Програв. А злити матір страшніше сечі та лайна. Насуплений взяв простирадла, почовгав у ванну. Одвернувся, минаючи кімнату. Розчув скиглення баби:
— Синочку, що ж той рак з тобою зробив…
Як же остогиднуло воно. І клятий стогін в унісон. Музика знову врятувала, до болю закутала слух.
Закинув у тазик простині, насипав порошку, залив водою. Дочекавсь улюблену пісню, взявся за роботу.
Руки втомились, спина нестерпно боліла. Теліпався над тазом, всівшись на холодну підлогу.
Тиша висмикнула з млості. Іван сахнувся, вгледів бабу з проводом навушників в руках.
— Чо’ ж ти непутящий такий? Був би, як батько…
— Вмирав би? — їдкими словами вирвалася злість.
Баба вилупила очі, роззяпила рота. Губи затремтіли, стиснула покручені артритом кулаки. Іван підвівся, хоч років дванадцять, вищий за неї.
Злякав, не вдарила, як завше, не вхопила за чуприну. Позадкувала, буркнула:
— Я додому.
Тепло від верховенства розповзалося душею. Злив з тазика воду, набрав чисту. Заціпенів — безмовність щезла. На самотині батько застогнав. Тихенько, та біль до крику неодмінно доведе.
Гарячково вернув навушники на місце. Бажане спасіння обернулося на жах. Замість гітари, барабанів — скрип. Музика зривалася на шурхіт. Намагався поправити штекер, провід крутив. Намарно.
Кров закипіла, зціпив зуби. Іван вирвав навушники, щосили вліпив ними об ванну. Не втихав, доки, під крики, пластмаса не розлетілася вщент.
Засапаний, лихий. У дзеркалі вгледів власне розпашіле лице: худий, очиська червоні, під ними синці.
— Сука, блядь, — фиркнув Іван.
— Ти шо больний? — долинув сердитий голос батька.
— Сам ти… — гаркнув та, сполохавшись себе ж, тихо доказав, — больний.
У відповідь мовчання. Навіть скиглення змовкло.
Розніжений краплею покою, панування, Іван всміхнувшись завершив роботу.
Кректання спартачило спочинок, за ним тарахкотіння, лайка. Вереску навперегони, хлопчина знехотя почовгав до батька. Той лежав скручений на ліжку. Нарізаний апельсин, надщерблена тарілка на підлозі.
— Прибери, — буркнув батько, не розтуляючи повіки.
Послухати чи злобою омитись — вибір очевидний. Іван зібрав розкиданий наїдок. Застигнув, роззирнувся. На столі ще пара апельсинів, поряд батько в трансі муки. Обережно, аби той не вчув, сховав один апельсин у кишеню.
— Назад поклади, — батько гаркнув у спину. — Ти шмаркач не заслужив.
Глипав зніяковілий. Сором, страх та злість сплелися у хлопчині.
— Тупий, блядь, чи шо?
Іван кинув апельсин на стін, подався геть. Розчарований повернувсь у ванну. Гупнув дверима та зітханням випустив напругу. Зиркнув на унітаз. Ні. В умивальник поклав тарілку заваляних шматочків апельсину. Помив один, поклав до рота. Розніжений ласощами сів на ванни холодний метал. Волосся, бруд, пилюка в роті, та трапеза буяла. Смак відкопав спогади в макітрі. Де в минулому житті, не знищеному раком, мати завше купувала апельсини. Батько їх любив і ділився з усіма. Але давно всі гроші йдуть на ліки.
Поперек горла став делікатес. Пухлиною страждання забило горлянку. І сльози, зараза, потягнуло. Глибоко вдихнув, змусив себе доїсти. Заспокоївся трохи, та надривне голосіння «Іван!» канцерогеном зростило сум’яття.
— Сюди йди! — між криків жадібно хапав повітря батько. — Хутко, блядь!
Здався, зіщулений забрів у кімнату. Спітніле тіло на ліжку, худе й бліде від смерті, що попереду путі. Іван бачив у ньому себе. Дванадцять років, а змучений такий же, хоч здоровий. Приречений на триваліші тортури, бідолаха. Лиш чому?
— Шо ти стої… — стогін обірвав слово.
Батько тремтів, звивався, мов хробак на сонці.
— Зроби укол.
— Я ж не вмію, — заворожений мукою Іван прошепотів.
— Яке ж ти немічне. Падло, — лють, наче єдине, що рятувало чоловіка від страждання. — А без мене виростеш… взагалі… у мерзоту.
Немічне, падло, мерзота — прекрасні влучні слова. Метастази в душі хлопчака, де ненависть пухлина.
— Таблетки дай.
Слухняно виконав наказ. Споглядав, як батько вигризає полегшення з пластинки. Змучений на ліжку розпластався, але ниття його все не згасало. Розповзалося навколо, мучило Іванові єство. Нещастя клятий звук. Коли він зникне?
Взяв зі столу ножа — останні найдієвіші ліки. Рак вирізають, інакше загибель усьому. Ввігнав лезо батькові у горло, знов і знов. Доки той навіки не затихнув. Кров забризкала руки, стікала на підлогу. Та от він спокій, тиша блаженна…