Сира сірість

Дощ. День. Ніч. Дощ. День. Ніч. Дощ. День. Л повертався з роботи, як завжди зі своїм зонтиком і промоклим піджаком, ніколи не вмів підбирати одяг за погодою - завжди під людей. Сріблясте волосся, сірі очі, костюм кольору мокрого асфальту, графітові черевики, кварцова парасолька в антрацитову смужку. Похмуре небо виднілося через дірки в зонтику, краплі брудного дощу все одно попадали на тіло чоловіка роблячи його в місцях ще сирішим. Сирість, сірість, робота і стежка під парканом військової частини - все що супроводжувало його життя. Повертаючись з офісу до квартири у 20 м² він не слухав музики, не дивився прямо, лиш слідкував за своїми ногами, що зливались з мокрим асфальтом, його ямами наповненими водою.

●     Онучок дивись під ноги! - нарешті перевів погляд зі своїх двох на скручену статуру що стояла перед ним: старий років 84 в брудному свинцевому одязі, зі сивою бородою по груди й білими очима.

●     Діду, дивись куди йдеш! - різко, безжально, роздратовано, палко.

●     Доведи додому сліпця - той витягує пожмаканий папірець, що потемнів по краях та місцях згину - Адреса, ось моя адреса…

«Вулиця Вишнева будинок 4, квартира 4, пін від дверей 2 4 6 8» - ще цього йому не хватало… Дощ і так вже проник скрізь, хотілося швидше добратися додому і переодягнутися у свою вугільну піжаму, але совість не дала залишити діда в калюжі, тим паче сліпого. «Ходіть!» - вулиця Вишнева: чотири бетонні будівлі по чотири поверхи кожна, суворо здіймались догори, чотири сходинки й ось вже двері четвертого під'їзду. Клац-клац-клац-клац прохід відчинився, але ще до того як Л потягнув за ручку, з будинку вийшов чоловік десь 40 років, одягнений у морську військову форму.

- В-в-вибачте, я тут зустрів діда, він живе у другій квартирі. Не могли б Ви його довести, бо я спізнююсь…. на-на п-п-побачення.

- Він тут не живе. Ви помилились. - Переводячи очі на табличку над дверима Л звірив кожну літеру: вулицю Вишнева, будинок номер 4. Не залишити ж його тут, але хоча б дах над головою є, сухенько. Може ну його того діда, той мовчав втупивши погляд перед собою. Дивний якийсь, але ладно вже.

- Дід, Ви де живете, адресу знаєте?

- Ні.

- Звідки у вас папірець, хто адресу написав, знаєте?

- Ні. - як горохом об стінку, хоча його Л не їв вже давно. Занадто яскравий колір - очі від нього болять і живіт якийсь неспокійний.

Зайшли всередину, перший, другий поверх, квартира 1 2 3 4. Л відпустив діда, стряхнув рукою краплю на своєму піджаку, осмикнув його і потягнувся рукою до дзвінка - такий неприємний, червоний, ще й вигравав гучну мелодію, від котрої дзвеніло у вухах. За дверима почувся тупіт, замок клацнув. Л знав, що дід нікуди не дінеться, але інстинктивно оглянувся позаду, нікого не було. Спереду відчинились двері…

Перед ним стояв хлопчик, років восьми, невеликий зростом, худий, обсидіанові шорти й футболка звисали з плечей та стегон, очі сірі, волосся таке ж. Л хапав повітря, повертав голову назад і наперед розгублено.

- Дядю, ви до мене ?

- Хтось із дорослих є вдома?

- Ні. - чоловік вагався, але не переступив поріг, лише зазирнув до квартири: мала, десь 20 м², кухонька, ліжко, сірі стіни, брудні вікна, гола підлога.

- Тут випадково з тобою не живе дід?

- Ні.

- Ладно, пішов я. Не відчиняй більше нікому, добре? - ще спитаю у сусідів. Дзвінок у двері, до того ж такі самі як і попередні, як і наступні. Секунда, дві, три, чотири… Л зробив два кроки вправо. Дзвінок. Секунда, дві, три, чотири… Крок. Дзвінок. Секунда, дві, три… Крок. Дзвінок. Секунда, дві… Крок. Дзвінок. Секунда… Л знову повернувся до квартири під номером чотири. Дзвінок. Секунда, дві, три, чотири… Хлопчик не відчиняв: «Слухняний малий, але ж мені можна…». Л нахилився, смикнув за ручку і двері відчинились самі, за ними простір у 20 м² кухонька, ліжко, сірі стіни, брудні вікна, гола підлога. Зробивши ще один крок Л опинився у своїй квартирі.