Вимикач

“День-ніч, ніч-день, день-ніч… Ніби хтось постійно натискає на вимикач в коридорі, щоб розгледіти зміну світла в люстрі, котра при кожному вмиканні засліплювала своїм переблиском. Це так нестерпно, але й уявити, що цей хтось перестане клацати - страшно. Що є у мене, та й в цілому у тебе, крім двох режимів та постійних вагань: що ж буде, якщо лампочка врешті решт перегорить або міфічна рука просто зісковзне чи забуде натиснути на курок, вимикач, мій і до того нестабільний ментальний стан, кнопку, гальма, важіль… ”

Це були останні записи в його щоденнику, крім мене їх ніхто більше не бачив. Ні знайомі, ні родичі не знали про таку собі вивернуту душу.

Його просто не стало: тихо, вночі, під покровом туману - він зник, згорів на теренах простору, перестав існувати для мене, для себе, для всіх. Але цей запис ніяк не виходив з голови, ці слова не належали йому і не належали мені!

Вечір. Дощ. Погляд втупився в стелю, на ту центральну точку, яка знаходилась на периферії ліній, що виходили з усіх кутів і об‘єднувалися в щось більше. Рука постійно натискала на вимикач, дія вгору-вниз супроводжувалась специфічним звуком. Цей „клац” можна впізнати з мільйона інших шелестів і шорохів, ну як мінімум я впізнаю цей доленосний гук.

Світло-темрява, темрява-світло, світло-темрява… Два режими змінювались, переплітались, поєднувались і поглинали одне-одного. Я ще довго стояла в такому собі транci, роздумуючи над не його словами. Як жити далі, знаючи, що існування залежить від такого буденного: «Доню спортиш зір, ввімкни світло!» чи «Ти що в ліфті народився, вимкни світло й зачини двері!». Я поверталась і тікала від цих думок, божеволіла, так і стоячи в брамі дверей, прислуховуючись до стукоту дощу і клаців перемикача. За вікном знову ввімкнули світло…

Три дні потому, коли режим життя знову видавав день, відбулись його неофіційні похорони. Я його більше не бачила, ніхто не бачив, труна була закрита, хоча тіла там не було. Після процесій і пафосних промов, які нікому не здалися, почався найнапруженіший етап - опускання домовини. Обережно натянули троси і почали заглиблювати, запала густа тиша, яку потурбував характерний «клац». Все в мені перевертається і сходиться.

Я є, його нема, ті слова не належали нам, але руки були наші.