Скелети в шафі

Замок клацнув і двері повільно прочинились. Затхле повітря вирвалося назовні та неприємно залоскотало ніс.

— Апчхи! Мам, коли ти тут востаннє була?

— Та давненько вже. Ти проходь. Всередині все нормально, — хлопець лише потер носа. — Знаєш, трикімнатна квартира майже у центрі Львова на дорозі не валяється, тому досить фиркати, бо в нас ще купа роботи.

Зайшли. Артур вже близько року тут не був. Відколи померла бабця, потреба провідувати її зникла. Шкода бабусю. Він любив її. Дивакувата стала на старість, але прожила вона більш ніж достатньо. Мало кому вдається викупити в долі сто один рік.

Все залишилось на своїх місцях. Одразу після сорока днів вони тут зробили генеральне прибирання та вкрили меблі плівкою. Вони з мамою єдині спадкоємці, тож можуть розпоряджатися квартирою, як їм заманеться. Вирішили дочекатись випускного, а вже тоді заселитися. Стару хрущовку, що залишилась у спадок від загиблого батька, будуть здавати.

— Мам, от я не розумію. У баби було три кімнати, чого вона не хотіла, щоб ми жили з нею?

— Не знаю, — знизала плечима. — Щось на старість усамітнилась. Може, не хотіла, щоб за нею доглядали.

Так, баба Оля все робила сама. Кар’єру в театрі будувала, доньку виховувала, відвідувала світські вечори та об’їздила пів світу. Вкладала більше у себе, ніж у матеріальне. Казала: — «Один раз живемо, тому треба все встигнути».

З чоловіками їй не щастило, але вона через це сильно не засмучувалась. Тішилась донькою, яку, за її словами, народила для себе. Далі ним, Артуром, єдиним онуком, якому нічого не шкодувала.

— Ех, — зітхнув. — Шкода бабусі.

— Так, добра була жінка.

Перевіривши, чи все на місці, взялися до справи. Ганчірки, мийні засоби, пилосос та інший хатній інвентар піддався жорсткому експлуатуванню новими господарями.

— Артур, ще он ті полички повитирай.

Поліс наверх і ледь не звалився з крісла.

— Що таке?

— Нічого, — відновив рівновагу. Ось.

Показав портрет бабусі.

— Наче жива, скажи?

— О, ти її знайшов. Це дуже стара картина. Бабця її любила. Якийсь художник ще замолоду намалював, щоб вразити норовливу львів’янку, але ти ж знаєш, яка вона була. Не склалося. Зате красивий портрет залишився.

Поставив рамку на нижню поличку та продовжив прибирання. Час від часу повертався поглядом до каро-зелених очей бабці та не міг надивуватись: ніби живі та дивляться прямо на нього.

«Талановитий був той художник», — подумалося йому.

Перейшли до вітальні. Тепер у численних зображеннях бабці, що були розставлені по всій квартирі, йому вбачалися ті до біса живі очі. Спихнув усе на втому та взявся пилососити.

День добігав кінця. Артур виніс сміття в коридор.

— Що, ма? Здалось, чи що, — пробурмотів і вернувся до вітальні. — Мам, що ти казала?

Від початку прибирання тут стало значно чистіше, проте чомусь похмурість старої квартири навпаки наростала.

— Мам, — почав озиратись. — Де ти?

Почулися звуки з лівого кутка. Артур перевів погляд на стару бабусину шафу. Відколи пам’ятає себе, вона незмінно стояла у цьому кутку. Завжди зачинена на ключ. Хлопчаком його ще цікавило, що ж бабця там ховає. Не раз запитував, а вона віджартовувалася:

«У мене свої скелети в шафі».

Погляд із зображень став пропікати спину, викликаючи дрижаки. Звуки долинали з шафи. Низькі, ніби гарчання якогось звіра. Хлопець наблизився, проте не наважився підійти ближче. Завжди зачинені двері прочинилися.

На нього хлинула суміш запахів гнилі, тліну та мокрої землі. У нутрощах шафи щось клубочилося. Темне, жаске, від чого тіло проймало тремтіння.

Повільно з пітьми висунулась кістлява рука. Воно прогарчало:

— Ар-ртур-рчику…

Перед ним постав наполовину порослий м’ясом скелет і витріщився порожніми очиськами.

— А-а-а-а! — закричав хлопець та знепритомнів.

Прокинувся Артур на ліжку, де завжди спав, коли приїжджав до бабусі.

— Це ж треба такому наснитись.

До кімнати зайшла молода дівчина:

— Доброго ранку, Артурчику.

Він заблимав очима. Їхні погляди зустрілись:

— Бабусю? Ти ж померла.

— Що за дурниці ти говориш, — посміхнулась. — Я для тебе ніколи не вмирала та не помру.

Її каро-зелені очі хижо зблиснули в напівтемряві. Він хотів вистрибнути у вікно, але міцна дівоча рука втримала його.

— Не бійся, я тебе не скривджу. Для наступного обряду мені потрібна кров і плоть нащадка, тож я зачекаю, поки ти не даси потомство. Проте тепер я стану для тебе двоюрідною тіткою, що прийняла племінника після смерті сестри. Правило залишається: «Не чіпай шафу» — там моя пітьма.

Перед очима все попливло.