Покарання

Ось він. Годує бродячих собак. Декілька кроків, різкий стрибок уперед і я покладу цьому край. Він навіть не встигне зреагувати. Тінь провулка добре приховує мене. Чавкання псів приглушує моє дихання. Ідеальний момент для помсти. Стискаю у руці ніж.

Сестричко, це все заради тебе.

Відчуваю себе мисливцем, який нарешті наздогнав здобич. Довго я його вистежував. Хто б міг подумати, що серійним маніяком виявиться старий із сусіднього будинку. Десятки зниклих дівчат, півсотні згорьованих батьків, тисячі наляканих людей.

Крок назад. Побачив? Ні, лише здалося. Він простежив за собакою, що завернула до мого сховку. Треба бути обережнішим. Не варто недооцінювати того, хто ґвалтує та безжально вбиває молодих дівчат. Дідько! Більшість з них навіть школу не закінчили. Все, що від них лишилося — це відрізані голови та записки з детальним описом скоєного.

Мені ніколи не забути її голови та тих мертвих очей, у яких застигло стільки несказаного. Всі мрії та сподівання юного серця. Майбутнє, яке витекло разом із кров’ю. Любов, якою колись вона так завзято ділилась з іншими.

Це все забрав у неї він — звір у людській подобі.

Скільки разів я перечитував його листа. Убивця моєї сестри знав, що я його буду читати. Він ніби звертався до мене, втішався стражданнями Ані.

Я залишився сам. Батьки померли за кілька років до смерті Ані. Ми жили удвох. Я опікувався нею, не давав нікому образити, захищав, однак не вберіг.

Очі защіпали солені сльози.

Моя маленька сестричка потрапила у його клешні. Я мушу помститися. Це не злочин, а справедливість. Такі як він не мають право ходити по цій землі, вони мають у ній лежати. Вже пів року його розшукують. Шість місяців тривають зникнення, після яких жителі міста знаходять у різних місцях зітнуті сокирою голови жертв.

Витер вільною рукою сльози та марево спогадів.

Ніхто не зміг його вистежити, а я зміг. Старигань геть з’їхав з глузду. Залишив зачіпки у листі. Знав, точно знав, хто буде його читати. Ніби грався, говорячи між рядків: — «ану, спробуй упіймати». Я спробував і у мене вийшло.

Темінь навколо — пітьма у серці. Задираю голову вгору. Мертвотно блідий місяць підморгує єдиним оком.

Час.

Що? Де він?

Відчуваю на кисті, що стискає ніж, чужу руку.

— Я чекав, коли ти прийдеш, але ти не впорався з завданням. Дійшов до фінішу та спіткнувся об власну дурість.

Намагаюсь вивернути руку та завдати удар.

— Ах!

Відчуваю біль у потилиці та падаю на брудну бруківку.

— Замало досвіду у вбивствах, — шепче він хрипким баритоном у самісіньке вухо. — А я пам’ятаю твою сестру. Вона благала помилувати її, але кара Господня посягне кожну блудницю. Саме тому я тут.

— Закрий пащу, — гарчу крізь зуби. Не можу поворухнутись.

— Тихо, тихо, — притискається всім тілом до мене. — А то нас ще хтось почує. Ти не в тому становищі, щоб сперечатися та погрожувати. Я тебе одним пальцем вклав на землю. Єдина точка на тілі й людина лежить. Вони теж відчули це на собі.

Торкається мене. Проводить долонею по щоці. Мороз охоплює тіло. Що це? Страх? Ні, липкий кровожерливий жах, що пробирає до кісток.

Його руки продовжують вивчати мене. Він пихтить, прицмокує язиком від задоволення, чи то від розчарування та знімає пальцем краплю з моїх мокрих вій.

Пробує на смак.

— Її сльози були куди солодші, — кладе руку на стегно. — Вибач, але мені не сподобалось. Думав, що буде так само як із ними, але ні. Можливо, тому що ти не блудниця. Лише загублена вівця, що прийшла до пастиря на поклін. Я звільню тебе від гріхів.

Нічне море над головою поблискувало міріадами зоряних перлин. Місяць вп’явся осудливим поглядом у постать старого, що невинно годував безпритульних собак. Тварини жадібно вгризались у кістки та шматки м’яса.

— Їжте, мої дорогенькі, їжте, — примовляв чоловік, підкидаючи їм чергову кінцівку своєї жертви.

В тіні провулка знову виднілась чиясь постать.

«Хто цього разу понесе кару: вовк чи вівця?»