Тому, що нас більше немає...

- Ти можеш вже нарешті відкрити ті кляті двері?

Я стою перед дверима у комірчину і не можу доторкнутися до залізного гачка. Бабця стоїть позаду мене з важкими корзинами.

Дотик…

Пальці крижаніють, гачок злітає з петлі і двері поволі відкривають шлях до мого жаху. Без вікон, з високими шафами, що тягнуться вздовж вузької, заглибленої кімнати, - у мої вісім років комірчина лякає мене до нестями.

Намацую вимикач. У коморі світлішає, але я встигаю помітити, як Те, що там живе, ховається у дальньому кутку за полицями.

                                              ***

Коли приїздить моя тітка, я сплю у кімнаті з нею. В інший час я завжди сплю у кімнаті з бабцею. Тітонька хворіє, тому я завжди на підхваті, - подати-принести щось.

- Піди, випусти кішку!

Тітка висмикує мене зі сну і я чую, як кішка дряпає хатні двері.

Нічник біля тітчиного ліжка ледь жевріє. Я неохоче вибираюся з під ковдри і чимчикую через кухню до коридору. Крізь вікно пробивається місячне сяйво. Тіні від гілок горіха, побачивши мене, кидаються під самісінькі ноги.

- Наступи на мене… Наступиии…

Увімкнути світло!!! Клац. Ще раз. Ну звісно… По спині біжить холодний жах, - вимикач не спрацьовує.

- Йди у темряву, не бійся, там немає нічого страшного… - шепочуть тіні, підіймаючись з підлоги.

Кішка ледь помітним сірим клубком застигла біля дверей. Копирсаюся з замком, - відчинився. Кішка кидається у передпокій і починає волати перед виходом. Передпокій освітлює вуличний ліхтар. Штовхаю двері на вулицю і пухнаста темно-сіра тінь розчиняється у просторі ночі.

Мені треба до хати, у ліжко…

Я повертаюся до хатніх дверей і… Моя душа завмирає, обліплена льодом, - двері до комори відкриті!

Я прожогом кидаюсь до хати. Щось бридке шкрябає мені по плечах, але я спритніша за нього. Тремкими руками зачиняю хатні двері на ключ і біжу у ліжко. Тіні на підлозі більше не лякають мене.

Якщо накритися ковдрою з головою, то стає зовсім не лячно. Ви це знали? Спробуйте, хоч раз!

Засинаю. Мене будить тихе котяче муркотіння і я підозріло визираю з під ковдри.

Нічник тітка виключила, тому лише прозоре місячне марево виблискує на рудій шерсті дивного створіння, що сидить неподалік. Воно невідривно дивиться на мене своїми великими очима, які сяють зірками. Цей погляд чомусь заспокоює мене і я знову загортаюсь у теплий і затишний сон…


…Раптом щось несамовито смикає за ковдру, здираючи з мене останній надійний прихисток.

 

Мене приводить до тями різкий сморід цвілі. Стою. Заклякла посеред темної комірчини, немов соляний стовп. Позаду мене у напіввідчинені двері з передпокою пробивається ледь помітне світло ліхтаря. Щось нестерпно бридке лізе по моїх ногах, по животу, по спині. Цупкі ніжки шкрябають і роздирають шкіру. Мені дуже боляче і лячно, але я не можу поворухнутися.

Зненацька, як підкошена, я падаю на коліна перед самісіньким отвором у темну прірву льоху. Я помічаю на його дні відблиски світла у каламутній воді, але не розумію звідки вони там могли з’явитися. Від сморіду мене починає нудити, внизу чимось хлюпає і відблиски зникають.

Щось різко хапає мою голову і відкидає її назад. Я чую як тріщать хребці шиї, але не відчуваю болю. Я налякана до смерті, бо бачу над собою Того, хто ховався в тіні комори. Воно як чорна мара, - нестерпно бридке і огидне. Сморід прілої землі перебиває мені дихання. Те Щось наростає наді мною і мені більше немає на що дивитися, крім вічної непроглядної темряви. Пітьма все глибше в’їдається в мої очі, виштовхує з мене силу, і вона повільно стікає у відкритий льох.

Раптом щось руде прожогом проноситься наді мною і впивається в самісіньку середину смердкого згустку. Залишками свідомості я відчуваю невагомість свого тіла і чую плескіт води. Мій мозок не витримує і нарешті цей жах закінчується…

                                             ***

- Нащо ти пішла вночі до тієї клятої комори? Моє бідне мале дівчисько…

Бабусин голос повертає мене до тями. Я розплющую очі в освітленому ліхтарем передпокої.

Переді мною сидить те дивне руде створіння. Я вдивляюся у великі, наче зорі, очі.

- Чому я тебе чую і бачу? – питаю здивовано.

Я підіймаю руку, щоб відкинути неслухняний чубчик, і з подивом бачу перед очима пухнасту біло-сіру лапку .

- Тому, що нас більше немає, - муркоче бабця.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Демони Катажини
Історія статусів

16/05/24 22:39: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:17: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап