Оксана та Євген любили подорожувати з наметом. Вони об’їздили майже всю Україну, зупиняючись удвох у найдивовижніших місцях подалі від туристичних маршрутів. Ось і цього літа вони не зрадили своїй традиції, бо чергова подорож Карпатами назрівала цілий рік. Тільки тут вони відчували себе справжніми, вільними. Їхній синій двомісний намет комфортно розмістився під великою сосною.
- Женьчик, - лагідно звернулась Оксана до коханого, - ти завжди вмієш обрати найкраще місце. Ці три дні пролетять чудово, я в це вірю.
Євген у відповідь посміхнувся, розкладаючи речі - їжу, напої, смартфон, карту та інші необхідні для подорожей дрібнички. Солнце почало сідати, пускаючи промені через густі гілки дерев. Закохані вирішили лягти спати, щоб наступного ранку встати раніше.
Перша ніч в лісі завжди була особливою, але цього разу вона виявилася іншою. Оксана прокинулася посеред ночі ніби від жахливого сну. В цілковитій темряві всередині намету дівчина спробувала обійняти Євгена, але поруч його не виявилося. Намацавши свій ліхтарик, вона освітила простір навколо себе. Очі засліпило від різкого спалаху світла, але цього було достатньо, щоб побачити, що Євгена у наметі немає. Оксана відкрила застібку намету та виглянула назовні, спрямовуючи промінь ліхтарика уперед.
- Женьчик! - окликнула Оксана.
Її вигук розтворився у нічній темряві. Вона звала ще і ще, але все було марно. Навкруги все виглядало так, як і увечері - рукомийник на дереві, білий рушничок на гілці поруч.
- Куди він пішов посеред ночі, залишиавши рюкзак та телефон? - не розуміла дівчина. - Невже з ним щось трапилось?
Ще кілька разів вона гукнула Євгена та вирішила піти на пошуки. Ліс був повний звуків, та серед цієї симфонії дівчина почула щось інше - далекі незрозумілі голоси, що час від часу доносив вітер. Оксана пішла в той бік, прокладаючи собі шлях крізь темряву. Раптом серед дерев з’явилося світло, а точніше, спалахи вогню. Тривожне відчуття нахлинуло на Оксану, тому вона вимкнула ліхтар та обережно підійшла ближче. На галявині стояло кілька людей у довгих сірих балахонах, світло йшло лише від двох факелів поруч. Люди щось бурмотали, дивлячись на щось темне на землі та махаючи руками в такт бурмотінню. Раптом один з них скинув капюшон зі своєї голови. Але не лисий худий череп злякав дівчину, а повністю чорні очі, які здавались ще чорнішими за нічну темряву. В якийсь момент Оксані здалося, що незнайомець її помітив, але в цей час хтось схопив дівчину та затиснув рукою рот.
Оксана почала вириватись, але почула рідний голос Євгена.
- Тихіше, це я. Не шуми, або вони нас помітять.
Хлопець відпустив кохану, яка миттю обернулась та кинулася в його обійми.
- Хто вони? - прошепотіла вона.
- Я не знаю, але треба забиратися звідси. Нічого хорошого від них чекати не можна.
Оксана зробила два кроки, але на третьому під ногами гучно зламалася суха гілка. Бурмотіння миттєво стихло, і люди мовчки побігли в її бік. Євген біг попереду, тримаючи її за руку. Оксана ледь за ним поспівала, але незнайомці не відступали. Раптом перед закоханими виявилося глибоки урвище. Стрибати вниз було би самогубством, а позаду вже з’явилися силуети в балахонах. П’ятеро дивних людей з лисими головами на чорними очима насувались на молодят. Жах охопив Оксану, але Євген рішуче зробив крок назустріч чоловікам, розкинувши руки, ніби намагався обійняти їх. Проте кінчики його пальців засвітилися, а згодом засвітилося усе його тіло. Незнайомці закричали та прикрили руками очі. Один за одним, як факели, вони почали горіти, буквально за хвилину перетворившись на іскри, які крутилися на вітру та затухали. Євген повернувся до Оксани. Його світло не засліплювало дівчину.
- Що це було? Як ти це зробив? - спитала Оксана.
- Це вони зробили… - відповів хлопець. - Вони мене зловили уночі, але не помітили наш намет. Ці люди притягли мене до тієї галявини та провели якийсь ритуал. Так, на жаль, це моє тіло лежало перед ними. Я повинен був стати їхнім безтілесним слугою. Я ніби вийшов зі свого тіла, перетворився на щось інше та почав втрачати свою особистість. Але раптом я побачив тебе і усе згадав та зміг себе опанувати. Я не міг тебе залишити в біді.
- Ти помер? - спитала Оксана, витираючі сльози.
- Помер, - зітхнув Євген. - Але пам’ятай, що я завжди тебе оберігатиму. А тепер прощавай.
Хлопець засвітився ще яскравіше та піднявся у небо, де згодом злився з яскравими цяточками зірок.