Любов у деталях

Хіба я багато хочу від життя? Просто не бути самотнім. Я хотів би кохану, що любитиме до нестями попри всі мої дрібні вади. Завести вірного друга аби той в потрібний момент постукав мене по плечу. Хочу маму, що годувала б мене смачними пиріжками на вечерю. І було б навіть добре, якби всі вони поєднувались в одній людині.

У свої вісімнадцять я мало що знаю про нормальність. Два тижні замкнений у квартирі з пойнятим гниттям трупом матері, до якого боявся підступитися. Два роки з бабусею-алкоголічкою. Її приятелі вічно навішували мені тумаків, додаючи нових шрамів на голові. Суддя з добрими очима пригощала шоколадними цукерками, а пізніше — насмішки дітей з притулку. Вони казали що на фото, яке я забрав з помешкання, зображений не тато, а Леонід Каденюк.

В інтернаті дружити зі мною не хотіли. Після спалаху інфекції моє тіло густо вкрилося дрібними струпами. Я був змушений носити паперові серветки, щоб протирати спотворене обличчя. Воно досі сочиться іржавим гноєм впереміж з кров’янистими виділеннями. На той час бібліотечне приміщення стало моїм другим домом, а книга з давньогрецькими міфами — настільною.

Притулок забезпечив окремою кімнатою та роботою вантажника у місцевому супермаркеті. До покупців не пускали — казали я їх відлякую. Однак носити коробки мені все одно подобалось більше. Вони принаймні не сахалися й ніколи не ображали.

Саме там я зустрів свого єдиного друга — песика на прізвисько Бєльчик. Він завжди виляв хвостиком коли мене помічав. Я дуже його любив, але одного разу так сильно обняв, що коли розтиснув обійми, він уже не дихав. Я заховав труп за покинутими сміттєвими баками. Не кинув, а часто навідував та спостерігав за тим, як його пожирають щурі. Вони смішно копошилися всередині, від чого ворушився його надутий животик, лякаючи зграйку зелених мух. Щурі прогризали тканини й органи, смакуючи жировим прошарком. Розтягали в сторони понівечені кишки, що смерділи гнилими соками. З часом на тому місці лишився тільки скелет з обривками шерсті.

Споглядаючи як мій друг стає плямою не лише на асфальті, але й у пам’яті, я твердо вирішив діяти. Власноруч створити того, хто позбавить мене самотності як Галатея Пігмаліона.

Зі Свєткою було просто. Сусідка відразу пожвавішала, побачивши коньяк, який приніс їй у подарунок. Я пізнав цей погляд — такий був у моєї бабусі. Ми випили, після чого вона сказала, що відсмоктала б мені задарма. Я трохи гидував, бо з рота її смерділо гірше ніж від мене. Порепані губи старої хвойди були ушкоджені виразками та болячками настільки, що вона ледве розмовляла, проте жінка швидко доставила мені море насолоди, не відпускаючи прутень навіть тоді, коли я рясно спустив їй у горло. Ми лежали разом і я посміхався, коли гладив її в’ялу, зморшкувату шкіру на животі, яка звисала бабусиними складками майже до колін. Тієї ночі я розрізав Свєтку навпіл та забрав з собою все, що було нижче тазу.

Анна з хлібного відділу спочатку відносилась до мене з недовірою, але потім назвала милим і щоразу сміялася, коли я нюхав її пухкенькі руки, що пахнули солодкими пиріжками та… Мамою. Сміх дівчини мені подобався. Шкода, що його не можна було відділити тією ж ручною пилкою, якою я відтяв її верхні кінцівки й груди. Вона супротивилась. Кілька разів вдарила мене. Я вибив їй передні зуби та зламав ніс. Садна та синці перетворили симпатичне обличчя в криваве місиво і трохи заспокоїли норов. Проте Анна все одно закричала, коли я почав з хрускотом перепилювати її плечову кістку. Я перерізав горло дівчини майже до основи, змушуючи замовкнути навіки.

Та що я бачу зараз? М'які, як пух, пшеничного відтінку кучері, що спадають на худенькі плечі. Проникливий погляд бездонних блакитних очей. Невеликий кирпатий носик, злегка прикрашений веснянками на білосніжній шкірі. Червоні губи, неначе ніжний пелюстковий бутон. Дитяча невинна грація — чистий і невинний ангел, якого поцілували боги при народженні. Хто послав її, наближуючи завершення задуманого мною?

Я слідую за грайливим дитям, яке несе пакет із пиріжками. В руках стискаю руків’я пилки. Голова цього небесного створіння чудово пасуватиме моїй коханій. Я дбайливо зберігатиму частини тіл у холодильнику. Можливо навіть використаю тата-Каденюка. Вірю, що колись точно знайду спосіб оживити моє творіння! Однак вже зараз я твердо переконаний, що моя Галатея щиро любитиме мене до кінця моїх днів.