Перевертні

Все згадую, як ти називав мене своїм маленьким янголом. І ніжно обіймав.

Ми були щасливі. Незважаючи на чудовиськ, що блукали лісами за містом.

А потім одне з них забрело до нашої домівки…

Я сумую за тобою, Алексе.

Стою на узбіччі під палючим сонцем. Однією рукою притримую громіздку валізу, іншою — поділ коротенького платтячка, яке так і норовить задерти вітер. Вглядаюсь в обличчя водіїв сотень автомобілів, що проносяться повз.

Зрештою виставляю вперед руку. Зупиняю. Чуття підказує — це може бути той, хто мені потрібен.

Спиниться?

Спиняється. З вікна висовується щокатий чоловічок, окидає мене масним поглядом.

— До Вілтауна, юна леді?

Я киваю і мило всміхаюсь.

За хвильку моя валіза опиняється в багажнику, а я — на задньому сидінні старого кросовера.

Рушаємо. Одразу ловлю в дзеркалі заднього огляду пожадливий погляд товстуна.

— В яких справах така красунечка їде до Вілтауна? — запитує він. Я розповідаю зворушливу історію про беззахисну дівчину, що лишилась в світі одна-однісінька.

Далі їдемо мовчки. Він обмірковує почуте. Вагається. Бачу це, коли наші погляди знов зустрічаються в дзеркалі. Зрештою наважується: вивертає кермо, з’їжджає з дороги.

— Куди ми? — округлюю я очі.

— До Вілтауна. Так ближче.

Ми спиняємось на узліссі. Супутник повертається до мене, і я остаточно переконуюсь, що чуття мене не підвело.

— Кицюню, мусиш віддячити за те, що взявся тебе підвезти. Як жінка чоловікові. І ми продовжимо наш шлях. Або…. — він замовкає, коситься за вікно в бік лісу, — доведеться йти далі ніжками. Дорога недалека, за дві-три годинки дійдеш. Щоправда, кажуть, тут можна перевертня зустріти…

Крива усмішка розтягує його товсті губи. Падлюка...

— Кажуть, їх винищили, — зауважую я.

Він сміється.

— Кажуть, кажуть… Знаєш, спершу влада намагалась знайти ліки, повернути їм людську подобу…

Я знала. Я допомагала шукати ті ліки.

— Експерименти проводили. Наче й були якісь успіхи, але… Чомусь програму закрили, вирішили просто винищити потвор. Та як знати, що хоч це їм вдалось? Готова перевірити? Ти хоч уявляєш, що воно таке — перевертень?

Я уявляла.

— Вкритий густою шерстю, — продовжував він, — гострючі ікла, люті жовті очі… А пазурі… Говорять, йому достатньо кілька хвилин, щоб випотрошити людину і проковтнути нутрощі. Тільки серце чомусь рідко їдять… Не смакує…

Примружуюсь.

Роблю вдих.                                                       

В пам’яті зринає страшна мить: я визираю в кухонне вікно і бачу тебе, Алексе, з палицею в руках, а навпроти — перевертень…

Я схопила ніж для м’яса і побігла.

Я сама могла загинути, але…. зосереджений на тобі звір не очікував нападу ззаду. Ніж потрапив точно в серце.

Ти, здавалось, не постраждав. Лише під вечір ми помітили подряпину на нозі.

Я пообіцяла, що вилікую тебе…

Видихаю.

— Зроблю, що скажете…

Очі товстуна переможно зблискують. Та коли він на мить відвертається, в його шию впивається шприц з мутною рідиною.

— Це снодійне. Нічого страшного, — шепочу я, перш ніж він відключається.

Вибираюсь з авто, дістаю з валізи необхідне, потім витягую виродка, вкладаю на траву.

 — Страшне почнеться тепер… — кажу, стискаючи в руці пилку для розтину.

Чи впізнав би ти зараз свого янгола, Алексе?..

І ось справу зроблено. Я прямую геть, а позаду палає авто, тіло його водія і моя закривавлена сукенка. Тепер на мені джинси і непримітний светрик. А в рюкзаку за спиною — людське серце.

Час додому.

Дорога займає кілька годин. Нарешті ступаю в рідний двір. Кидаю погляд на темні вікна будинку і прямую до підвалу.

Щойно відкриваю двері, чую виття. Стискаю зуби, вмикаю світло, йду вглиб. Зрештою опиняюсь навпроти клітки.

Воно лютує. Гарчить, смикає товстелезні прути, що відгороджують його від мене. Треба буде перевірити кріплення.

Ступаю ближче, скидаю рюкзак. Воно завмирає.

— Ти голодний, знаю. Зараз нагодую.

Дістаю закривавлену грудку — серце. Кидаю в клітку. Воно обнюхує, підводить погляд на мене. Чи справді я бачу там осуд?..

— Більше нічого нема…

Знов обнюхує, фиркає. Зрештою голод перемагає, серце щезає в бридкій пащі.

Судоми починаються майже відразу. Воно падає, виє — тепер жалібно. Йому боляче. Закриваю вуха, очі.

Потім все стихає. Розплющую очі.

Ти стоїш посеред клітки. Виснажений, спантеличений.

Кидаюсь вперед, відкриваю замок. Ще мить — і ти в моїх обіймах.

— Тобі… вдалося… — шепочеш ти. — Ти… врятувала мене…

А я обіймаю тебе ще міцніше. Потім відпускаю, заглядаю в обличчя. Всміхаюсь. А ти все одно помічаєш сльози в куточках очей.

— Чому плачеш, янголе?

— Від щастя, — видихаю я.

І жадібно цілую тебе.