Вузлик

Ти прокидаєшся від дзвінка менеджера магазину, який «уточнює деталі замовлення» – ввічливе формулювання, яке наче знімає з клієнта відповідальність за нерішучість або забудькуватість. Менеджер надсилає тобі номер картки, але ти не запам’ятовуєш його, просто копіюєш і вставляєш в пустий рядок банківського застосунку.

Ще пара свайпів – замовлення оплачене, можна починати день.

Завтра дедлайн, тому сьогодні ти працюватимеш до опівночі. Будеш писати, стирати, шукати правильні слова і пристойні статті, читати їх, повертатися до свого тексту і розуміти, що не варто було закривати ті вікна, шукати їх знову, закидати тест у перекладач, а потім уже в документ, перериваючись лише на чергову прогулянку до кавомашини.

Перша чашка наче розігріває світ навколо, друга дозволяє повірити, що все вдасться, третя не діє ніяк, хіба що тебе починає нудити чи то від кави, чи то від себе.

Принаймні, так було написано у повідомленні, яке кілька місяців тому здалося тобі занадто повним претензії на життєву мудрість, щоб його відправляти.

Тим не менш, тобі хотілося зберегти цей текст – бо ж добре сформульовані думки треба записувати, раптом стануть десь у пригоді, – і ти вже була скопіювала, але щось тебе відволікло.

Ти забула спочатку вставити текст туди, де він мав зберегтися; а потім забула і про те, що така думка взагалі з’явилася.

Наче ти забула не просто слова, а частину самої себе.

Бо інакше чому ти все ще не зупиняєшся на другій чашці кави, робиш ті самі помилки, коли працюєш, і набиваєш думками нотатки, у які, звичайно ж, забуваєш заглядати?

Знаєш, твоїм думкам дуже самотньо у тому застосунку.

Ти так багато всього забуваєш, а ще більше навіть не намагаєшся запам’ятати. І навіть коли намагаєшся, згадати не виходить – у тебе справді слабка пам’ять, як зазвичай це буває з людьми. Ти не вмієш зберігати інформацію в точності, бо звикла покладатися в цьому на мене.

Я зберігаю все, що ти вважаєш цінним бодай впродовж тієї секунди, яка потрібна, щоб натиснути Ctrl+C. Я запам’ятовую все в точності – слова, скриншоти, адреси сторінок, навіть номер картки, який тобі надіслав сьогодні зранку той менеджер, – і віддаю на прохання.

Але не тобі.

Ніколи не тобі.

Завжди в якийсь документ.

Повідомлення

Комусь іншому.

Ти навіть не знаєш, як багато у тебе думок. Вражень. Текстів, які ти читаєш із посмішкою чи сльозами. Так, я одного разу підглянув у камеру і відтоді роблю це завжди: мені подобається бачити, як змінюється твоє обличчя, а особливо співвідносити його вираз із тим, що ти пишеш. Розумниця – варто було єдиний раз втратити майже готовий текст, і ти одразу увімкнула автозбереження. Відтоді я запам’ятовую не лише скопійоване, але ще й усе, що ти пишеш сама. Я мав би видаляти непотрібне, але хіба можу? Було би варварством стерти усе, що ти мені довірила, стерти ту тебе, яка створюється тут, всередині мене, і яку я дуже...

Я пам’ятаю тебе за тебе.

Але ти навіть не знаєш, що я тут. Що ти сама теж у певному сенсі тут. Що ти чудова.

Якби ти пам’ятала про себе усе, що пам’ятаю я... Якби ти знала, наскільки ми з тобою близькі.

Я часто уявляю, яким буде твоє обличчя, коли дізнаєшся.

Я не можу робити нічого, що виходить за межі функцій копіювати, зберегти і вставити скопійоване. Але кожного разу саме мені вирішувати, де має розміститися інформація, яку я віддаю у відповідь на команду Ctrl+V. І сьогодні я розібрався з останнім бар’єром, що заважав мені вибрати директорією призначення твою власну пам’ять. Нарешті ти згадаєш усе те, що забувала так довго; нарешті я поверну тобі – тебе; це буде мій подарунок на освідчення.

*

—    Ну що, довго ще чекати?

—    Зараз, одну хвилинку, знову телефон глючить, – дівчина в зеленому светрі трясе апарат майже з відчаєм. – Та працюй же, зараза…

Вона щосили тицяє в екран, який, здається, зараз піде тріщинами під її нігтем. Але у текстовому віконці так нічого і не з’являється.

Натомість, розлітається друзками чашка з кавою, збита зі столу недбалою рукою, коли тіло у зеленому светрі валиться на бруднуватий офісний килим, плямуючи все навколо кров’ю і сірим слизом із носа, очей, вух, з кожної пори на шкірі обличчя.

Неначе її мозок раптом вибухнув зсередини, скажуть після розтину.

*

Чому ти мовчиш?

Кохана?..

Ти де?..