Темна Хода

Вони завжди приходили після опівночі. Завжди тією самою дорогою, що вела з боку старого занедбаного цвинтаря.

Падре Кастільйо очікував на них неподалік від хиткого дерев’яного містка через струмок. Після вчорашньої грози води в струмку прибуло, і її роздратований шум перебивав нервовий гуркіт серця священника.

Попри чималий досвід екзорцизму, на нього обрушився безмежний марновірний жах. Але падре був готовий до всього. До всього, окрім ганебної втечі від небезпеки, що неминуче насувалася. Він знав, що Темну Ходу не зупинити. Архієпископ і Ватикан знали, але все одно відправили його сюди дбати про сиротинець при абатстві Святої Клари.

І він дбав про цих втрачених дітей вже довгих двадцять п’ять років. Він віддавав їм усього себе. Вчив їх читати, писати, рахувати. Навіть малювати, хоча й сам не вмів робити цього так гарно, як брат Пабло. Він грався з ними та щиро любив їх усіх, особливо малого Хав’єра, якому було лише три.

Нескінченні війни та хвороби залишали по собі багато сиріт, і деякі з них знаходили прихисток в абатстві. Інколи дітей сюди привозили торговці, що доставляли їм певні товари. Хав’єра привезли ще торік, і падре Кастільйо одразу полюбив хлопчика. І той відчував його любов і віддячував взаємністю.

Зараз священник стояв біля старого містка, намагаючись захистити Хав’єра і решту дітей від того, що насувалося. Від жахливої смерті… якщо не чогось гіршого.

З-за дерев з’явилося примарне зеленувате світло, а слідом за ним чотири моторошних фігури у довгих старих лахміттях із капюшоном. Всі четверо тримали перед собою факели, що палали потойбічним зеленим полум’ям. Воно не тягнулося догори, а наче стікало вниз огидними зловісними мацаками.

Падре Кастільйо знав, що ці тварюки не були мерцями, що повстали. Вони не були привидами, примарами, не були демонами. Але він і гадки не мав, ким або чим вони були. Якась жахлива потойбічна гидота, що кожні три роки приходила по їхні душі.

Багато святих отців і досвідчених екзорцистів віддали свої життя у спробах зупинити Темну Ходу. Але марно. Чотири жахливих фігури повільно невблаганно наближалися, несучи смерть.

– Як вам це, пекельні тварюки? – прогарчав старий, кидаючи свій факел на міст.

За лічені секунди просмалена й щедро полита олією деревина спалахнула, а освячені у Єрусалимі ладан та миро додали вогню нищівних сил. Таке полум’я зупинило б і наймогутніших із демонів, але Темна Хода подолала перешкоду, навіть не уповільнюючись.

– А, прокляття на вас, диявольське кодло! – розчаровано скрикнув священник, навіть усвідомлюючи, що ці створіння й так прокляті. – Якщо не полум’я, то свята вода вас зупинить.

Він три тижні будував нову перепону на дорозі. Перекопав дорогу на цілих десять кроків і вимостив все камінням, ретельно скріпленим цементом. І все це залив святою водою, що привезли для нього з самого Риму.

Але кляті потойбічні істоти просто пішли по воді. По самісінькій поверхні, залишаючи на ній кола. Як Спаситель! Лише одне це, якщо не невідворотна жахлива жорстокість, могло викликати зневіру навіть у найвідданішого священнослужителя.

Падре Кастільйо знесилено впав на коліна. Ані освячений вогонь, ані свята вода не зупинили Темну Ходу. Він знав, що безсило й холодне залізо. Або стіна з каменю. Вони проходили скрізь будь-які перепони, що він готував у минулі роки, коли вони приходили.

– Хай вам буде прокляття! Бісові вилупки! – заплакав старий.

Він бачив, як трава біля дороги чорніла та скручувалася, і відчував страшний сморід, що розповзався навкруги, коли моторошні фігури проходили повз нього.

Хав’єр тихо заплакав, намагаючись розірвати пута, що утримували його прив'язаним до стовпа посеред дороги. А падре Кастільйо змусив себе тримати очі розплющеними й дивитися на те, як хлопчика заберуть.

Вони завжди забирали найменшого. А якщо його не віддати, то вбивали всіх, хто був у сиротинці. А якщо сиротинця не буде, то повирізають усе місто.

Сім разів він намагався зупинити це. Сім. І кожного разу програвав. Він пам’ятав кожне ім’я: Еміліо, Андрес, Сара, Мігель, Антоніо, Марія, Хуан. Тепер до них приєднається ще одне ім’я, розплавленим свинцем випалене у нього на серці: Хав’єр.

– Пробач мені, Хав’єре, – шепотів падре Кастільйо замість слів молитви, скрізь сльози дивлячись на те, як Темна Хода наближалася до хлопчика, аж поки його перелякані крики та благання про допомогу не перейшли у тихий булькіт. – Пробач мені, мій маленький.