Останнє химерне бажання

Хлопчик бачив загрозу, а загроза бачила його.

Пронизливі очі спостерігали уважно, зацікавлено. Сіра шерсть настовбурчилася. Тиша бриніла і відлунювала, зрідка зафарбовуючись схвильованим шелестом листя.

Хлопчик затамував подих і піднявся.

Кудлата голова тварюки схилилася на бік.

Хлопчик ковзнув долонею вздовж стегна, намацуючи ножа.

Вовк переступив лапами й розкрив пащу, позіхаючи.

Долоня хлопця застигла. Нема. Куди подів?

Він скосив очі, щоб і не випустити ворога з поля зору, і роздивитися пожитки біля згаслого вогнища.

Роззява. Лезо бадьоро виблискувало в купці хмизу, розпатраного в спробах змайструвати дудку.

Трусло. Це ж треба так перелякатися, що руки тряслися, як у дідугана. Два дні з попередньої пригоди вже минули, а він не повернув собі клепку.

Дурко. У підсумку й дім залишив, і нового не знайшов. Й інструмент не зістругав, і ножа ризикував загубити. А новий негаразд он, на підході.

То що, руки в ноги?

Хлопчик закинув самоприниження та повернув увагу до звіра, який рухався неспішним півколом. Лапи м’яко перебирали опале листя без жодного шурхоту.

Хлопчик кинувся навтьоки.

Тінь із плоті, крові та чотирьох десятків зубів майнула за ним.

Він ковтав просякнуте страхом повітря і переконував ноги подолати фізичні закони. Марно. Складалося враження, що тварюка знається на секретах світобудови — рухи вовка були впевненими та неспішними, а відстань між ним та жертвою, що задихалася від стрімкого бігу, не збільшувалася і на міліметр.

Хлопчик сторчма полетів на землю. Коліно спалахнуло болем. З роз’юшеного носа зірвалася перша крапля крові.

Вовк застиг, з осудом чи насмішкою зиркаючи на жертву. Довгий рожевий язик прокотився вовчим носом.

Чого тварюка очікує? А на що він сам сподівається? Хлопчик підібрався, подумки виговорюючи себе, що навернувся посеред широкої галявини. І чому одразу не поліз на дерево, заробивши час на подумати? Чи є в нього хоча б примарний шанс добігти до найближчого?

Не встигне. Пізно.

Ще одне питання спалахнуло яскравим прапором: та хіба не цього він хотів?

Шпилька божевільної думки пронизала втомлену душу. Дихання, що відновилося після бігу, на мить застигло. Хлопчик міг програти. Він мав програти. Він цього бажав.

Хлопчик скинув руки, ніби зійшов на хрест. Чом би й ні? Чому не зараз? Куди й нащо йому повертатися?

— До мене, мерзото, — вимовив стиха, самими губами.

Вовчак загострив вухо, кліпнув очиськами, примружився. Ніби питаючи, що за дивина тут коїться. Та хлопчик втомився від питань, на які не мав відповідей.

— Ну ж бо, — гарчання порушило стривожену тишу. — Роби, що маєш.

Ніздрі вовка стріпнулися, поглинаючи запах жертви. Дві пари бурштинових очей зіткнулися. На мить погляди застигли. Світ перетворився на примарну в’язку підробку.

Вовк заскавчав та відсахнувся.

— Їсти, — стиснуте горло хлопчика видало химерний сплав із гарчання та вереску. Він зірвав із себе сумку, плащ, сорочку. Ледь не вклонився тварюці, коли вітальним жестом запропонував їй пообідати.

— Їси, потворо!

Вовк сполохано чкурнув у хащі.

За що йому це? Навіть тварюка відмовляється мати з ним справу?

— А ну стій, — хлопчик остаточно закинув перестороги та заволав. — Жери! Мене жери!

З-за рослинної стіни почувся жалісний вереск, який, якби в хлопця вже не було розбитим серце, розкроїв би його на безліч дрібних частинок. Вовк не втік, натомість зі скавчанням у кілька перекручених підскоків повернувся на галявину.

Хлопчик пожбурив камінчика, провокуючи звіра:

— То хто тут кого, га?

Камінь прошурхотів листям, не поціливши тварину, яка нарізала химерні кола і скавчала. Три дрібні кроки вперед, два відскоки на пружних лапах назад. Кудлата шерсть виструнчилася догори, ніби ошурки до магніту.

— Покінчимо із цим, — хлопчик відшукав погляд звіра. Долоня зазивно плеснула оголеною шкірою шиї. Вовк завмер. — Я наказую!

Вовк стрибнув на хлопчика. Той вражено сіпнувся, відцуравшись дурного бажання, тому врятувався. Зуби вп’ялися в плечовий суглоб, розганяючи пекучі хвилі. Дві істоти — людина і тварина — синхронно скавчали мелодію болю, доки зминали і рвали плоть.

— Ні, — видихнув хлопець, коли біль на мить припинив затьмарювати всесвіт. — Годі…

Звір майнув геть. Певний час хлопець чув крізь серпанок безтями вереск, що затихав. Він тиснув на рану втомленою рукою, гадаючи, чи вибереться. На нього чекав довгий перелік незавершених справ. Он навіть та дурна дудка – з неї можна розпочати завершувати. Зараз ненависне життя смакувало йому більше, ніж будь-коли.

Він програв. Він виграв.