Кап.
Кап-кап.
Кап.
Кап-кап.
Кожна крапля – відголосок прискореного серцебиття. Ненависний звук у темряві.
Чоловік сидів на ще сухому острівці посеред чорнильно-чорних калюж, які виблискували багрянцем в тремкому світлі полум'я. Він тримався факела, як останнього прихистку від божевілля – темрява, холодні кам'яні стіни і присмак металу в роті повільно простягали павучі лапки жаху крізь плоть і жили до самісіньких кісток, а звідти – до серця і мозку сіткою нервів. Чоловік відчував, як глибоко в горлі повільно зав’язувався тугий вузол невиплаканих сліз.
Кап.
Кап-кап.
Зал, в якому він опинився, був величезним. Світло не діставалось до стелі, але скімлення, благання та крики відчаю лунко відбивалися від поверхонь і з подвоєною силою врізалися у вуха, підкреслюючи самотність. Звук кожної краплі кинджалом розривав тишу, повільно зводячи з розуму.
Кап.
Кап-кап-кап.
Чоловік перевів свій погляд на протилежну стіну, заховану в чорноті. Світло вогню не діставалось туди, але уява домальовувала за завісою темряви дві гігантські маски з дірами очей.
Трагедія ридала чорнилом.
Комедія захлиналась кров'ю.
Кап-кап.
Кап-кап-кап.
Пустота в розрізах приховувала труби, з яких поки що краплями витікала рідина. Наверх не дістатися – зламані нігті та зранені пальці засвідчили це.
Хто він? Чоловік не пам'ятав. Це питання засіло в голові, де не залишилось жодного спогаду. За що він тут? Хто його сюди закинув? Як?
Кап-кап.
Кап.
Дверей не було, інших отворів теж. Тільки дві труби з чорнилом і кров'ю, які повільно вливали рідину в зал.
Кап.
Що станеться раніше? Він потоне у крові чи помре від виснаження, безіменний і ніким не знайдений? Чоловік замислився, чи боляче це буде: тонути. Нудотна суміш заллється в ніздрі і потече горлом, поки панічні вдихи будуть захлинатися в даремному пошуку повітря, а діафрагму здушить паніка.
Це пекло?
Самотній схлип пораненим птахом відбився від каменю стін. Чи буде чоловік судомно обдирати нігті до м'яса в намаганнях врятуватися? Чи він просто опустить руки, віддасться на поталу каламутних темних хвиль?
Дамба його витримки тріснула, і назовні потужною силою вихлюпнулися ридання. Чоловік захлинався сльозами, кричав і жалібно квилів, оплакуючи себе, своє небачене лице і загублену пам'ять, тонучи у страху перед смертю й забуттям. Його відчайдушні стогони й виття ехом віддзеркалювали одне одного в бездушній пустці. Мертвий камінь, наче сторож, вбирав у себе звук, поки величні байдужі маски прірвами очей дивилися з темряви на майбутнього мерця, наче боги на своє невдале творіння.
Кап.
Кап-кап-кап.
Калюжі неквапом підбирались одна до одної, готові колись злитися в одне озеро. Голод і спрага нарешті проявили себе, і виснажений чоловік з полегкістю відчув, що щось людське в ньому ще залишилось. Він підніс холодні пальці поближче до полум'я і втупився в танцюючі язики вогню. Сліз не залишилось – він виплакав все. Чоловік на деякий час непорушно завмер біля факела, дозволяючи собі не думати, і з дивним спокоєм прийняв те, що він не вибереться звідси живим.
Він встав для того, щоб розім'яти ноги. Пустка в животі резонувала з пусткою в голові. Безіменний роззирнувся в намаганнях побачити щось за межею острівця світла.
І тут він зник.
Чоловік кліпнув пару раз, намагаючись зрозуміти, чому він раптом осліп. З тихим наростаючим жахом він розвернувся до факела, тільки щоб побачити, як тліють останні вуглинки того, що тільки що яскраво світилось.
З холодним неприємним відчуттям в животі чоловік почув, як замість ненависного “кап-кап” залу заповнив шум стрімкого потоку.