Коли над містом зійшла ніч, а все навкруги заволокло туманом, Сашко почував себе ще більш пригніченим. Порожня квартира, цокання годинникових стрілок, криза середнього віку, втома.
Вона прийшла до нього, ніби повечеряти, але насправді, вона знала, що такі люди не вечеряють. Взагалі не їдять, а отримують енергію від учнів.
Темна кімната з низькою стелею, зовсім без канделябрів труни посередині кімнати. Її знайомий не вампір – вчитель. До речі, найвищої категорії. На столі були порцеляна та срібло у вигляді посуду та столового приладдя, цукерки, що їх бачила більшість людей тільки на свята.
– Андрійовичу, я прийшла! – Занадто фамільярно говорить невгамовна у своєму божевіллі панночка. У неї кучеряве руде волосся, ніякого бажання до навчання і біла сукня на всі випадки життя. Дивно, але ніколи ще Олександр не забороняв їй такі пустощі. Іноді, щоправда, він робить вигляд, що не помічає дівчину.
– Сідай, – темноволосий чоловік вітається нахилом голови спокійно, але його занадто глибокий для людини голос наштовхує на недобрі думки, – що цього разу?
Дівчина знизує плечима, мовляв, нічого не сталося, мовчить. Пальцями стискає легку тканину сукні.
Атмосфера у своїй безтурботності чарує. Цей дивний вчитель трохи бентежить. Худі та бліді руки опиняються на куточку столу, коли Ніна роздивляється втомлене обличчя свого співрозмовника. Недовго, адже її погляд, як погляд будь якої дівчинки-підлітка, швидко переходить на цукерки.
Андрійович погоджується прийняти версію, про «нічого не сталося». Розповідає щось довго й нудно настільки, що освітлення в кімнаті здається першим. Лампочка цокає кілька разів, пихкає і стає тьмяною, ніби свічка.
– Безсоння? – Зацікавилася дівчина, почувши щось про сон, і схилила руду голову набік по-собачому.
Певно, чоловік не очікував такої зміни теми, але швидко пристосовується, посміхається, і його рука опиняється в чорному волоссі. Не зізнається він, що мав на увазі шевченківську творчість. Іншим разом він би збрехав, але що зробить Ніна? Пожаліє?
– Так, – підтверджує, – набридло.
– І що ж не так?
Ніна здається небайдужою і її співрозмовник вирішує розповісти. Він видихає, коли колишня учениця відчиняє вікно. На підвіконні сохне якась рослинка, що схожа на кактус. Дивний вчитель. Дуже дивний. Ніна вперше бачить кактус у такому стані, але мовчить, підливши води у квітковий горщик.
– Я бачу їх. По-перше, видіння, – чоловік активно жестикулює, ніби розповідає про вплив Коцюбинського на українську літературу, не менше, – кожного разу сірі тіні спускаються на моє підвіконня. Страшно. Я не розумію, чи сон це, чи дійсність.
Доки його співрозмовниця тягне руку до дорогих цукерок, шелестить обгорткою, Сашко зупиняється. В його очах щось схоже на ностальгію. Він прочистив горло кілька разів та починає знову:
– По-друге, я згадую. Згадую більше, ніж маю право згадати, – чоловік не зводить очей з юної дівчини поряд. Годинник на стіні раптово перестає йти і створювати хоч якесь враження життя.
Ніна сміється, дівочий сміх наповнює кімнату і вчитель посміхається і собі. Щиро. Туман білий, як молочна піна, лягає зовсім поруч на стіл.
– А по-третє? – Дражниться руда, зустрівшись поглядом з вчителем. Їй все легко – чуже безсоння хвилює її не більше, ніж контрольна, про яку вона вже забула. Тільки весь час враження, що забула Ніна не тільки контрольну.
Олександр Андрійович підіймається зі стільця, зачиняє вікно. Туман потихеньку розсіюється кімнатою і зникає. Дівчина помітно пригнічена, ніби у передчутті біди, очікує відповідь.
– А по-третє, – видих виходить занадто важким, а чоловік – блідим, – ти давно вже мертва. Пробач мене, Ніно.