Половина душі

 У невеличкому будинку на околиці міста, самотня жінка на ім'я Елізабет невпинно читала вже третю годину. Свічка на столику біля ліжка згасла від різкого пориву вітру з балкону.

— Дідько. Забула закрити. – Елізабет з складнощами відірвалася від тексту та встала з ліжка, щоб зачинити балкон. Жінка коротко позіхнула, думаючи про те, що вже доволі пізно і час таки поспати.

— Дочитаю завтра. — жінка зупинилася біля велетенського дзеркала, яке нещодавно відхопила в антикварному магазині. Поставила його навпроти свого ліжка, незважаючи на всі забобони щодо того, що таким чином ризикує віддати свою душу потойбіччю. Дзеркала, портали, вмістилища, маячня чи не так? Елізабет ковзнула холодною, тендітною рукою по обрамленню дзеркала та згодом підготувалася до сну.

 Проте вночі, коли всі джерела світла було вимкнено, щось змусило її дивитися. Вона не розуміла свого раптового безсоння так само, як і бажання не відводити погляд від відображення. Справа була не в тому, щоб милуватися собою, зовсім ні. Жінка майже не бачила себе, адже місячного сяйва було недостатньо. Це так дивно? Стільки значення люди надають звичайному полірованому склу. А все тому, що вони люблять вигадувати потвор і потворності, тоді самі собі здаються не таким вже й огидним. Ну і завжди простіше стверджувати, що причиною поганого сну є розміщення дзеркала біля ліжка, а не відсутність нормального режиму. Проте Елізабет вдивлялась далі, уважно, безтямно. Її тіло повільно паралізувало, а м’язи легенько поколювали. Не могла поворухнутись, лише дивитися, спостерігати за тим, як невідома тінь її відображення нависає над тілом. Шкіра покрилася сиротами, від страху чи від холоду? Жінка не здатна була зрозуміти, лиш відчувала, як її поглинає власний страх та огида від того слизького жахливого відчуття чогось чужого, чогось невідомого. У вухах дзвеніло, а в очах пливло, відображення дедалі розмивалося й ставало ще жахливішим, а її все більше дратувала власна неспроможність до руху. Елізабет ніби зникала, але лише частково. Половина її душі тепер навіки перебуває в дзеркалі, а на волі їй завжди бути пустим келихом чи білим аркушем – чимось невизначеним й непевним. Нічим. Звичайним живим трупом серед мільйонів йому подібних безликих сутностей, поглинутих своїм ж єством.