Щойно він приспускав завісу світів, я знову починав його відчувати. Ходив за мною, крок за кроком, не бажаючи відступати. Мої різкі рухи завдавали йому клопотів, бо він не хоче, щоб його побачили.
Він міг з’явитися будь-де, будь-коли та все одно віддавав перевагу темені. Тож коли місяць замінював сонце, він обов’язково давав про себе знати. Прошмигне десь поряд, наробить шуму. Та найстрашніше сталося сьогодні, коли я прокинувся.
— Деймоне, — прошепотів хтось мені на вухо, поки я бачив сновидіння, — Деймоне, час вставати.
Ні, це не була моя фантазія, і тим паче не моє друге «Я», бо воно мало взагалі інший тембр, що був набагато м’якшим. У той час як той, хто шепотів моє ім’я, мав хрипкий і низький. І він не замовкав, продовжував нашіптувати, поки я не підскочив.
В кімнаті царювала пітьма. За вікном було спокійно, лише легкий вітерець погойдував гілля дерев. Я жив на околиці, де було кілька будинків, один з яких вже давно знищено мародерами, а сусіди навпроти були дивокуваті.
Що в їх житті не коїлося б, в момент, коли вони бачать мене, їх обличчя набувають моторошних посмішок. Очі завжди бездушні, й я намагався ніколи не дивитися в них, бо хто знає, що зі мною після цього станеться.
Повернувшись, я кинув погляд на відчинені двері, бо точно пам’ятав, що замикав їх перед тим, як влягтися спати.
— Дей-й-й-моне, — страхітливий шепіт відлунням дійшов до моєї кімнати з коридору.
Я не поспішаючи підвівся з ліжка, намагаючись знайти свої капці. Та поруч їх не було, як і загалом у кімнаті. Погляд опустився на щілину під ліжком, що нагадувала безодню.
— До біса, — промовив я, не наважившись заглянути в неї.
Взявши з собою телефон, я повільно вийшов у коридор. Від моєї ваги підлога поскрипувала. Навіть якщо він зараз мене і не бачить, то прекрасно чує. Скрип. Скрип.
— Деймоне, — дійшло нове відлуння, від якого я завмер. Він знаходився десь ближче до виходу з дому. Та що ж він хоче мені показати?
Я зробив новий крок. Скрип. Серце почало калатати сильніше, наче хотіло перебити собою ті гучні поскрипування. Я був лише в одній футболці, бо на вулиці останні дні стояла неймовірна спека. Проте різко мені стало прохолодно. Долоні були настільки крижані, що одним доторком до тіла я одразу викликав дрижаки.
— Підходь ближче, Деймоне, — мовив він. Я міг лише чути його, бо показуватися він не бажав. Уже кілька місяців я просто чув його. Іноді здавалося, що я поїхав дахом, бо чув те, чого не чують інші. Однак, він підтвердив своє існування.
Час від часу він казав мені, що може статися, і це ставалося. Ставалося точнісінько так, як він мені нашіптував вечорами. І це жахало. Бо віщував він не якісь там добрі події. Він передбачав смерті.
Скрип. Я завмер. Його спричинив не я.
Скрип. По тілу пройшлися дрижаки, я різко озирнувся. Очі встигли побачити розмитий чорний силует, що був в декількох кроках від мене, та миттю зник.
До виходу залишалося не більше метра, треба було прискоритися. Він хотів мене залякати. А що, як це не він? Що, як це хтось інший?
— Деймоне, — знову пролунав голос коло виходу, — тік-так, тік-так.
Скрип. Тут був хтось, окрім нас з ним. Я кинувся вперед, благаючи святих дати мені ще пожити. І щойно вилетів з дому, двері гучно зачинилися. Кам’яна доріжка завдавала ногам дискомфорту. Я оглянувся, помітивши, що на вулиці пусто. Занадто пусто. Не було навіть машин.
Глянувши на дім сусідів, я жахнувся. У вікні стояв Бенедикт, і дивився на мене все з тією ж мерзенною посмішкою. І коли він тицьнув пальцем у скло, показуючи на щось позаду мене, я обернувся.
Мій дім спалахнув так швидко, що я і кліпнути не встиг.
— Деймон Еванс помре наступним.
Моє тіло проштрикнула срібляста катана, від леза якої відбивалося місячне сяйво. Щойно вона вийшла з мене, я повалився на землю. Дихати ставало важче, очі заплющувалися, а розум почав затьмарюватися. Та я побачив його.
Чорний як смола, зав’язані очі і зібране у хвіст волосся. А в руці його була закривавлена катана, з якої лізла темрява. Це був він.
Мене переслідував Самурай Пітьми.