– Кажи де вони! – Максим схопив однокласника за сорочку та жбурнув на вчительський стіл. – Краще віддай усе зараз, бо потім я вже не буду таким терплячим.
– Я… я не брав їх, клянуся, – пробурмотів Павло, ледве стримуючи сльози.
Павло знав, що виказувати емоції не можна, тільки не перед ним. Треба просто слухатися і робити те, що тобі кажуть. Проте він щиро не розумів чому саме його зробили винним. Він ніколи не огризається, при розмові завжди опускає голову та намагається не дивитись в очі, щоб не провокувати. Чим же він тоді заслужив прочуханки? Тим паче за буцімто крадіжку грошей, про які він навіть не знав.
– Не брав кажеш?
Павло швидко кивнув.
– Тоді чому в мене їх немає? Коли я виходив із класу, залишався тільки ти, а тепер кажеш, що не крав? І я маю повірити тобі?
Хлопець уже не міг витримати тиску і заридав. Потім спробував опанувати себе, проте здавлені схлипи тільки гучнішали.
– О, то тепер ти плачеш? – кривдник зацідив Павлу гучного ляпаса. – Огидно.
Максим дістав із кишені ножа та почав повільно водити лезом шиєю однокласника. Він міцніше притиснув Павла до столу і прошепотів:
– Чому ж ти такий впертий? Тобі подобається мене дратувати?
В коридорі почувся швидкий тупіт підборів і Максим злякано сховав ножа за спиною однокласника. Щойно звук кроків стих, кривдник голосно розсміявся, а Павло міцно стиснув ножа.
– Як ти думаєш, якби хтось зайшов, то щось змінилось би? Хтось би зупинив це? – посмішка Максима поширшала. – Я думаю, що ні. Кому шкода сина прибиральниці та алкоголіка? Кожен повірив би у те, що ти крадій.
– Я не крадій, – прошепотів Павло.
– Що? Не чую, голосніше.
– Я не крадій!
Обличчя Максима перекосило від гніву та відрази і він потягнувся рукою за спину однокласника, щоб дістати ножа, проте не встиг. Бо Павло встромив лезо йому в живіт. Потім у груди, а згодом ще раз у живіт. Тіло кривдника впало, проте хлопець і не думав зупинятись. Обличчя та одяг Павла вкрились бризками крові, але це йому навіть сподобалось. Він продовжив завдавати ударів і встиг навіть помітити, що штрикання людської плоті не дуже відрізняється від штрикання шматка свинини. Також він відзначив, що йому надзвичайно подобається перетворювати тіло Максима на криваву юшку.
Час спливав швидко і Павло навіть не помітив, як втомився. Проте він був задоволений своєю роботою і вперше за довгий час відчув себе по-справжньому розслабленим. Він схилився над понівеченим Максима та із посмішкою промовив:
– Можливо я і вбивця, та я не крадій.