Мамине каченятко

Кажуть, що людина завжди знайде, як жити, якщо знатиме, навіщо. Моїм ''навіщо'' досі залишався тільки мій син: коли втратила коханого в безглуздій аварії, коли лишилася без роботи й грошей через підставу подруги, коли... Певно, не варто перераховувати все: кожен з нас насправді має чим похвалитися, якщо життєві поневіряння для цього придатні.

Я ж таки хотіла сказати не про них, а про те, що пережила все і готова пережити ще стільки ж заради свого сина. Він завжди здавався мені єдиною істинно світлою частиною мого життя, і разом з тим – єдиним променем майбутнього. Мамине каченятко, сповнене енергії кульбабово-русяве сонечко.

 Щоправда, коли досяг підліткового віку, цього страшного ворога усіх люблячих мам, з'явилися певні труднощі. Він все менше виходив з кімнати, втратив інтерес до будь-яких розваг, зблід, схуд, і, певно, що називають закрився в собі: став жахливо дратівливий, різкий та водночас розгублений. Заходячи на кухню, все вертів у руках ножі і якось дивно зазирав мені в очі, перевіряючи їх гостроту кінчиками тонких пальців. Проте він все ще  залишався моїм маленьким дивом, моїм чудовим маминим каченятко.

За звичкою називала його так, цілувала у світлу маківку і мимовільно кривилася від терпкого запаху. Останнім часом він, здається, до всього вищеперерахованого ще й перестав митися, і з янгольської зовнішності хлоп'яти перетворився у вічно розхристане, набрякле від паршивого харчування й синювато-бліде від недосипу щось. Ще й говорити почав так рвано й незв'язно, що мені все складніше зрозуміти сенс. Сильно хвилююсь за нього, і від стресу загострюється мігрень.

Жалілася Лесічці – єдиній подрузі, з якою не розлучили роки. Казала, подумую про те, щоб звернутися до дитячого психолога. Почула, що десь по той бік слухавки її чоловік роздратовано кинув ''Може, думати про це слід було до того, як він крякнувся в ванні?!''. Здається, він намагався мені дорікнути, але я не розчула, про що йшлося далі, бо подруга завершила дзвінок. Ідею з психологом все-таки відкинула: ну хіба ж може так бути, що з моїм каченятком все настільки погано?

Прикро, що він знову не пішов до школи. Але це має минутися. Як цілувала його в лоба – жару не було, навіть навпаки: до незвичного холодна й суха шкіра. Думаю, це таки чергова мутація вірусу: з кожним роком світом ширяться все жахливіші речі. Мені не хотілося залишати сина одного, тому провела дні зо три, не відходячи від його ліжка. Він мало відповідав, проте уважно слухав, так що я справлялась з підтримкою розмови. Мами хлопчиків мене зрозуміють: ми змушені робити так щоразу, як ті вирішують, що занадто дорослі для маминих теревенів.

За кілька днів вирішила все-таки змусити його помитися, але не змогла. Мене саму неочікувано відвернуло від ванної. Не розумію, чому, та ця кімната відчувається гнітюче. Здається, там трапилося щось моторошне, хоч я і не маю змоги згадати, що саме. Вкотре вимила її дочиста, і мийний засіб роз’їв мені шкіру на руках. Від тріщин не допоміг навіть дорогий крем: відчуваю себе геть старою, ніби з цим «антинальотом» крізь пальці просочилося до каналізації моє життя.

Все загалом повертається якось дивно. Лесічка перестала брати слухавку. Мене перестали турбувати мігрені. Син став зовсім мовчазним і так само не виходить з кімнати. А ще – я щодня виливаю на себе все більше парфуму. А ще – все складніше дається складати слова докупи. Та це не головне. Головне, що я знаю... Чорт забирай, що я знаю? Навіщо?..