І знову ці кляті журналісти.
— Пані Рендкоф, ви дійсно вирішили їхати до абатства Святої Магдалени? — спитав один із пішаків жовтої преси, варто було мені вийти зі свого офісу. Підпалюю цигарку, аби стримати злість від надокучливих питань. — Чи не здається вам кращим варіантом відмовитися, як вчинили ваші колеги?
— Ви вважаєте, що я не можу дати собі раду? — привітна посмішка все-таки зникла з лиця — бісить, коли хтось намагається втрутитися в мої плани.
— А як же «Містер Ленні»?
— Це всього лише дитяча байка. Невже ви дійсно в це вірите?
Я обертаюся до нього, скептично оглядаючи спалахи фотокамер. Відповіді не було. Ось і все, що варто було довести — люди схильні вірити в те, чого не бачили, аби лише мати адреналін у крові. Схоже, комусь подобається просинатися о другій ночі зі слуховими галюцинаціями, ніби хтось порсається в їхній брудній білизні, ховатися під ковдрою — бо монстри ж тупі, і не будуть їх чіпати, — або ж просто вбачати теорії змови в кожній оптичній ілюзії.
Цьогоріч нашим містом пройшлася недолуга страшилка про іграшку з темної кімнати, що говорить голосами тих, хто її образив.
Мозок людини не має меж, аби самому створити «реальне» жахіття.
І, хоч я не вірю в такі омани, вони спокушають доторкнутися до них, побути поряд, вивчити їх.
Мене звати Сінті Рендкоф, і я доктор психіатричних наук.
— Раз… Два… Починається гра… — лунає з-за ліжка моєї нової підопічної, як тільки я заходжу до сірої палати. — Три… Чотири…
— Агнес, — чітко вимовляю ім’я, і настає тиша. Переглядаюся з черницею, вона мовчки дає дозвіл. — Мене звати Сінті, і тепер я буду твоєю лікаркою. Чи не…
— Я не вийду. Ленні каже, що ви не граєте з дітьми, — ображено пробурмотіла дівчинка, і на мить мені здалося, що її голос став менш хрипким. Напевно, я випила замало кави. — Він не любить таких людей.
— Гаразд, — я присідаю навпочіпки і роблю велике зусилля, аби пом’якшити голос. — Давай ми спочатку поговоримо, а потім обов’язково пограємо?
— Обіцяєте?
— Обіцяю.
— Ленні любить грати, особливо в хованки.
Нарешті до мене виходить дівчинка. На вигляд їй не більше п’яти років, та одна тільки зовнішність Агнес викликає дрижаки по тілу. Начебто на ній всього лише проста темно-зелена сукня, і зачіска теж звичайна. Проте це маленьке «створіння» — інакше я не в змозі описати цю крихітну істоту — має спотворене обличчя: викривлені вуста, ніс п’ятачком, пухкі білі щічки. А зовнішні кутики очей, здавається, тягнуться донизу.
Я ціпенію, коли відчуваю, як за спиною зачиняються двері палати — як і обіцяли, нас залишили наодинці. Та тепер і без того неприємна атмосфера всередині темної кімнати здається надто моторошною. Відчуваю, як спиною котяться краплі холодного поту.
— Скажи, люба, хто такий Ленні? — питаюся в дитини як можна зацікавленіше, поки в дійсності намагаюся повернути контроль над закостенілим тілом.
— Мій ведмедик. Ось же він, — дівчинка вказує пальцем на місце зліва від мене і не зводить з нього свої пусті, нерухомі очі. — Ленні, скажи Сінті «привіт». Вона прийшла з тобою погратися.
Що, в біса, коїться?
— Агнес, в цій кімнаті немає нікого крім нас.
— Ленні… — Вона повільно схиляє голову до плеча і широко відкритими очима втуплюється на мене. — Ленні, схоже, Сінті не хоче грати.
— Я пограю, коли ми…
— СІНТІ НЕ ХОЧЕ ГРАТИ!
Біля мене голосно роздається хрипкий голос п’ятирічної Агнес, і серце встигає зробити кульбіт перед тим, як мене щось відштовхує до ліжка. Коротко скрикую, відчуваючи біль, і намагаюся сфокусувати зір на підопічній. Та дівчинка навіть не поворухнулася, продовжуючи дивитися пустим поглядом на місце, де мав бути Ленні. Повільно встаю і помічаю на своєму піджаку залишки коричневих закручених ворсинок.
Ніби від плюшевого ведмедика.
Я не пам’ятаю, як вийшла з палати та покинула абатство. Не розумію, як опинилася за дверима власного будинку.
— Трясця, нарешті цей день закінчився, — залишаю ключі біля дзеркала і рушаю до сходів — відчуваю, ніби сил вистачить лише дійти до ліжка. Певно, мій мозок вирішив піддати вогню на фоні міської байки. — Щоб я ще хоч раз не випила ранкову каву…
— Сінті, — хтось озивається до мене з підвалу. — Сі-і-інті! Ти пограєш зі мною, Сінті? ПОГРАЙ ЗІ МНОЮ, СІНТІ!
Я одна у своєму домі.
І чую, як за тими дверима чітко лунає моє бісове ім’я.
Моїм прокуреним голосом.
— Раз… Два… Починається гра…