Відьмина стежина

Вона погодилась провести їх до відьми.

Старійшина відвернувся, коли вони увійшли в ліс; він був єдиним, хто провів їх — всі інші селяни з настанням сутінок сховалися в своїх маленьких домівках. Вирушати треба було в той момент, як останній промінь сонця зникне, лише в світлі зірок та місяця, навіть сірник запалити не можна.

Відьомські дурощі, подумав Альфред.

В селах, як це, відьом більше поважали, ніж боялись. «Вони нас не чіпають, а ми — їх,» — повторюють, як мантру, немов це допоможе, коли ці нелюди збожеволіють. Такі хлопці, як Альфред, Грем і Джо, роблять всім їм послугу, полюючи на цю нечисть!

Але відьми хитрі, навчились ховатися навіть поряд з людьми. А у людей-то випитати, як знайти їхніх «сусідів» легше легкого.

Хоча все ще дивно, що тільки одна дівчина ступила до них. Хоробра панянка, хихотнув про себе Альфред. Довго не проживе.

Дівчина почула.

— Жодного звуку, — різко сказала вона. — Останнє попередження.

Звичайно, звичайно. Після відьми вони залюбки займуться нею.

Мертва тиша не лякала Альфреда так, як побожного Грема — дорога до відьомського сховку завжди така, неприродна і дивна. Однак відьми тендітні, а Альфред не боявся тих, кому може зламати шию однією рукою.

Хмари напливали на місяць, немов дві кістляві руки ховали його в своїх долонях.

Відьма була поряд. І вона почанала чарувати.

Джо, певно, вже дістав свої срібні кинджали, а Грем — меч. Альфред чекав.

На ліс опускався туман.

Ха! З цим можна працювати і без зброї.

Він подав знак хлопцям, щоб вони завʼязали очі. Щоб людина повірила в ілюзію потрібно її бачити, без цього вони марні.

Йти на звук легко, вони не раз це робили.

Дівчина не зупинилась, значить, на неї відьомські чари не діють — певно, талісман…

За спиною почувся тихий скрик і Альфред подумки вилаявся. Дурень, вони повинні були мовчати попри будь що!

Дівчина зупинилась.

Тоді щось схопило його за ногу.

Альфред зірвав повʼязку з очей.

Туман поглинув усе, крізь нього не пробивалися навіть силуети дерев. А ось їхні корені Альфред чудово бачив — вони ворушились під його ногами.

Мечем він зрубав той, що стискав його чобіт, коли з туману винирнув Грем. Його очі були вирячені від жаху, коли він вказував кудись позаду.

Місяць, вирвавшись з пальців-хмарин, зміг освітити їхню дорогу на одну мить.

Тоді Альфред зрозумів жах Грема.

Джо був мертвий.

Одні корені пронизали його тулуб, інші — обвивались навколо вивернутих кінцівок, тягнули в землю, просочену кровʼю, і з кожним їхнім стисканням чувся скрегіт кісток. Рот Джо був розкритий у німому крижаному крику, а кинджали… вони стирчали з його зіниць. Кров на його обличчі нагадувала сліди сліз — і вона все ще текла.

Корені потягнулись до них.

З-під землі, з усіх сторін, безупинно. Альфред і Грем вхопили мечі.

Дівчини ніде не було.

Корені напали на них різко, немов змії, яким наступили на хвіст. Альфред рубав їх швидко, не задумуючись, але дихання Грема з кожним рухом ставало все гучнішим.

Туман, хоч і розбавлений світлом, дозволяв розгледіти тільки дерева поблизу.

Дерева без жодного листка, тільки з гострими гілками, які все довшали. Одна з них пронизала плече Альфреда, коли він ухилявся і в том же момент він побачив, як Грем впав і задихнувся в жаху від побаченого на землі.

— Боже… боже, боже, бо…

Він захрипів, коли корень пронизав йому горло.

Альфред залишився один.

В біса, він тут не помре!

Зрубавши корені, що встигли схопити його, він побіг — назад, по прямій, навіть якщо він нічого не бачив…

Від ногами хлюпала вода. Жодна річка не протікала крізь ліс.

Альфред подивився під ноги.

Це була кров.

На мить він в жаху застиг і тоді перед ним ступила дівчина.

Шкіра її стала напівпрозора, тонке волосся розвивалось як павутиння, а очі — дві срібляні кулі без зіниць, і з них лилось сяйво місяця, якого хмари в небесах міцно тримали.

— Відьма… — вирвалось у нього.

Дівчина розтулила бліді губи.

— Ти пролив стільки крові, — її голос був мов відлуння в горах, — то захлинись нею.

Корені потягнули його вниз різко. Він впав, але опори не було, і кров хлинула йому в горло.

Байдуже сяйво місяця — чи очей відьми, — було останнім, що він побачив крізь море крові.

Туман зник.

Перші промені сонця освітили ліс — і пташки почали співати.