Свекруха

Ми ніколи не могли з нею порозумітися. Його мама невзлюбила мене з першої нашої зустрічі й достобіса довго не могла прийняти мене в їхню сім’ю. Так, звісно, це була наша з ним сім’я, але для тьоті Оксани завжди було особливе місце в ній. Він дуже сильно любив свою маму, і я хіба могла вставати між ними. Це було б не правильно. Будучи сиротка, я знаю, яку важливу роль відіграє сім’я, чи її відсутність, у житті людини. Тож доводилося довго й невпинно, ледь не щодня, доводити їй, що таки достойна бути поруч із її сином. Але як же вона мене не любила. Завжди дорікала мені за мої кулінарні здібності, авжеж, весь час обурювалася моїм вмінням вести хозяйство й особливо тяжко переносила мої погані навички в садівничо-городній справі. Згодом, постійні візити до нас, аби перевірити й засудити будь-що з того, що я роблю, закінчилися її остаточним переїздом до нас. До того ж був привід і важливіший — я, нарешті, завагітніла й ми з Максимом от-от мали стати батьками. А оскільки, я нездара, мама мала б допомогти нам із дитиною після пологів.

Зносити докори свекрухи мені допомагав малюк. Він поступово ріс і сповнював мене надії на щасливе мабутнє. Мені здавалося чи радше я мріяла, що моя крихітка зможе принести остаточний мир у нашу сім’ю, що любов до цієї нової маленької людини, її власного онука, спонукає її до дружби зо мене, і, може, вона таки зможе полюбити мене, змирившися з вибором свого любого сина. Мріям та сподіванням притаманно ніколи не втілюватися в життя.

Його мама часто напосідала на Максима зі своїми «Так буде краще, сину!» й питання пологів не було виключенням. Вона сильно наполягала на саме домашніх, природних пологах, Максим не бачив у цьому нічого погано, та я і сама не була проти, адже його мама лікарка й допоможе мені впоратися із народженням малюка.

На диво, тьотя Оксана, справді, потроху почала краще ставитися до мене, особливо на останніх термінах вагітності. Вона часто пропонувала свою допомогу, наполягаючи на важливості відпочинку для жінки при надії. Максим любив мене й це правда, я щиро вірю в це тоді, тож його турбота, у цей період, не дивувала мене.

День пологів був, справді, тяжким. Перейми почалися рано вранці, але народити я не могла аж до вечора. Зрештою, лежачи в ліжку, тримаючи чоловіка за руку та слухаючи настанови його матері, що приймала в мене пологи в умовах звичайної сільської хати, після болісних і важких пологів, я почула перші крики мого сина, що був дуже обурений із приводу свого народження.

— Дайте мені його, мамо, — просила я її. Однак вона, не рухаючись, тримала дитину в руках. Не перерізавши їй пуповину й не обтерши її, вона тупо дивилась на мене. А тоді перевела погляд на сина:

— Ти знаєш, що так буде краще, сину. Ти знаєш, що це не твоя дитина.

Втомлена після всього, у мене трохи паморочилося в голові, і я не могла збагнути, про що вона говорить. Я затуманеним поглядом дивилася на чоловіка:

— Чого раптом це не твоя дитина?

Максим у відповідь міцно схопив мене обома рука, щоб я і поворухнутися не могла. Здивовано і трохи налякано я спитала його:

— Максиме, що відбувається?! Дозволь мені потримати сина.

Мій син заходився страшним плачем і я зрозуміла, що щось не так. Я різко перевела погляд на дитину. Свекруха поклала моє маля в миску з водою, у якій мила руки й занурила його туди з головою. Я знесилена намагалася вирватися з міцної хватки чоловіка й порятувати дитину. Кричавши під водою, лише мить, він витиснув останню бульку повітря зі своїх маленьких легень і будь-які звуки вмить стихли. Максим відпустив мене і я переповзла по ліжку до дитини. Я вийняла його з води і, погойдуючись, почала колисати сина з не перерізаною пуповиною. Він холодним малим тільцем лежав мертвий у мене на руках. Я ридала через нашу мертву дитину, поки він втішав вбивцю нашого сина, що так театрально плакала через важкість здійсненого вибору.

— Зрадила мого сина, а тепер ллє сльози через нагуляну дитину!

Я, не звертаючи уваги на обвинувачення і не намагаючись виправдатися, і долі продовжувала, плачучи, гойдати своє маля.