Поціновувач краси

— Ніколи не була в майстерні художника, — мрійливо сказала Альбіна, відпиваючи запашну каву.

Чоловік навпроти уважно спостерігав за нею: вловлював кожен рух, вивчав найдрібніші деталі волосся, обличчя, шиї…

— І які враження? — спитав він після довгої паузи.

— Чесно кажучи, трошки моторошно, — сором’язливо всміхнулась Альбіна. — Ваші роботи… такі… химерні. Коли їх побачила, кілька ночей спала з увімкненим світлом.

— Навіть так? — художник вперше глянув їй прямо в очі.

— Не уявляю, як вам вдалося продати стільки картин.

— Віддав душу дияволу, — сказав чоловік з незмінним виразом обличчя. — Та до вас мені все ще далеко.

— Але ж я не художниця… — закліпала очима дівчина.

— Однак будь-яка ваша світлина має більше фанатів, ніж усі мої картини разом. Не кажучи про те, що ваше обличчя прикрашає половину білбордів міста. Ваше вміння заробляти на своїй зовнішності вражає.

Чоловік урвався, помітивши що дівчина геть зніяковіла.

— Вибачте, невдало висловився. Якщо на те пішло, я вважаю, на своїй вроді ви маєте заробляти значно більше. Люди ж платять щоб подивитися на Мону Лізу. Чому б їм не платити щоб помилуватися вами?

Щоки дівчини вкрилися рум’янцем.

— Насправді я дуже здивувалася, коли ви запропонували написати мій портрет. Навіть подумала, що це якийсь шахрай представився вашим ім’ям.

— Я себе не обмежую. Насолоджуюся красою в усіх її проявах. Як ви? Все добре?

— Щось я… — Альбіна відставила чашку. — Може… може вийдемо на свіже повітря?

— Ні. Саме час братися до роботи.

Альбіна ледь розібрала його слова. В очах потемніло, голова наповнилася щільним туманом.

Спершу вона відчула як тремтить усе тіло — а вже потім у свідомість ввірвався холод. Яскраве світло потужних ламп сліпило, дівчина розрізняла лише контури величезної кімнати і тьмяний силует художника за мольбертом. Її акуратно розрізаний одяг лежав під ногами, цупкі мотузки обплітали тіло, притискаючи до стільця.

— Що за… — пролепетала Альбіна неслухняним язиком.

— Не рухайтесь, будь ласка!

Художник енергійно щось вималював, часом аж підстрибуючи.

— Я мушу вхопити кожну вашу деталь, кож-ні-сінь-ку.

— Розв’яжи мене… Покидьок!

Чоловік продовжував витанцьовувати перед мольбертом, широко розмахуючи пензлем.

— Справжня краса відкривається у поєднанні протилежностей, — сказав він. — Погляньте на орла. Останній неук здатен відчути цілий вихор емоцій спостерігаючи його нестримну силу, обрамлену витонченою тендітністю! Одним помахом роздирає плоть — а вже за мить ковзає повітрям, мов невагома пушинка. Заворожує, правда?

Альбіна мружилася від сліпучого світла, обличчям струїлися сльози.

— Вас природа обдарувала бездоганним співвідношенням, — продовжував чоловік, — але, слідуючи безглуздій моді, ви пригнічуєте свою красу, замість підкреслювати її. Взяти ваш ніс. Нащо ви його зменшили? Це ж центр обличчя! Утрамбований в прищик, він і решту лиця робить схожою на пласку тарілку. Але додайте об’єму…

Чоловік провів пензлем по картині. Альбіна відчула, ніби хтось тягне її за носа. Вона побачила перед собою товсту яскраво-червону гулю, яка все росла і росла. Дівчина спробувала закричати, але з грудей вирвався тільки моторошний клекіт.

— Рот нам непотрібен, — чоловік обережно витер полотно ганчіркою. — Руйнує симетрію. Тепер очі… це найскладніший елемент. Ваші великі очі аж кричать про відкритість. Банально. Зробімо їх крихітними, суворими, хай пропалюють наскрізь. Але щоб образ не був ворожим, ми їх трошки наблизимо…

Очі дівчини почали вирячуватись. Здавалося вони от-от випадуть, але вони все тягнулися вперед, доки вона не стала схожа на равлика. Керувати ними було складно, дівчина намагалася дивитися перед собою, але вони постійно падали на обличчя.

— Хіба не чарівно! Тепер додамо краплю жіночності. Інста-дурепи не розуміють, що її нетреба випинати. Сама її природа вимагає бути ненав’язливою.

Шия Альбіни почала видовжуватися, голова опинилася так високо, що дівчина майже могла зазирнути за мольберт. Довжелезний ніс тягнув голову вперед, дівчина щосили намагалася її втримати, але очі постійно теліпалися і не давали знайти рівновагу.

— Щодо вашого стану — тут все чудово. Тендітний, витончений… варто вас побачити, одразу кортить обійняти. Але треба збалансувати, додати щось, що не дасть зробити останній крок.

Альбіна відчула, як її шкіра зморщується і тріскається. За кілька хвилин все її тіло було вкрито сірою лускою.

— Ось, що таке краса! — вигукнув чоловік.

Потужні лампи згасли, Альбіна роззирнулася. Уздовж стін стояли величезні клітки з чудовиськами. Одні розмахували слизькими щупальцями, інші — незграбно прикривалися перетинчастими крилами…

— Скоро, мої любі, скоро, — дбайливо промовив художник. — Я навчу людей цінувати красу, вони побачать вас — і зомліють від захвату. А поки привітайте нову сестру, покажіть які ми гостинні.