Баба

Баба померла сьогодні рано-вранці, що мене навіть не збудили. Я і не бачила її, хоч і знаю, що мертвих треба приносити в дім. Хіба не так вчинили з сусідкою, що моя баба сиділа з нею всю ніч. А сьогодні ж хата пуста. Тільки мама завішує усюди дзеркала.

– Тільки не чіпай. – Каже тихо. – Не можна турбувати мертвих.

Турбувати? Що значить турбувати? Чи не рада була б бабуся, як я її потурбую?

– Де ж бабуня? – Питаю. – Чому не можна на неї подивитися?

– Не можна.

Мати щільно загортає дзеркало, наче це немовля, губи її стиснуті. Я починаю плакати, але вона не одразу помічає.

– Ну, тихше дитя. – М’якше каже мама. – Бабуні вже немає. Більше ми її не зможемо побачити.

– Але що сталося?

Мама не відповідає, лише притискає мене до себе міцніше й теж тихо плаче. Коли ж вона йде я лишаюся в кімнаті сама. Чорна пляма замість дзеркала постійно впадає в очі. Я ховаю подалі чарівні листівки, що ми вирізали з бабусею, які варто приставляти до нашого великого дзеркала в коридорі, щоб побачити другу половинку. Чи справді я більше не побачу баби?

Надвечір приходять сусіди, бабусина сестра з родичами. Її онуки швидко спускаються під стіл зі мною.

– Чому ви завісили дзеркала? – Питає молодший.

– Так годиться. – Відповідає моя старша родичка. Вона дивиться на мене та хитро провадить. – Інакше через них можна побачити небіжчика.

У мене в носі щось неприємно лоскоче.

– Я б хотіла побачити бабусю.

– Не можна.

– Але чому?

Натомість я отримую штурхана. Ми починаємо вовтузитися під столом, що мама мене забирає спати. Вона тихо мене сварить, щоб не чули інші та потім все ж вкладає у ліжко та цілує.

– У тебе був важкий день. – Каже вона. – Поспи.

Лишає мене саму, трохи прикривши двері, що я чую гомін дорослих та до кімнати потрапляє світло ламп, що блякло губиться у килимі та у кутках кімнати.

Я тільки лежу, вдивляюся крізь щілину в коридор. Очі прикипіли до завішаного дзеркала, з яким ми з бабою грали. Чорна тканина злегка напнулася та опала. Я підскакую з ліжка. Чому ж не можна подивитися на бабуню. Вислизаю в коридор та підходжу до дзеркала. Піднімаю краєчок темної тканини. Чорнота. Відкриваю ще трошки, а тоді погано закріплена хустка відчіпляється й падає долі.

Я дивлюся у своє зосереджене обличчя та двері кімнати у відображенні. Нікого нема. Знала, що родичка мені набрехала. Вона постійно бреше. Накидаю хустку абияк та повертаюся у ліжко. Чомусь стає дуже сумно, очі печуть. Коли я їх заплющую – непомітно засинаю.

Стук-стук. Здається, мені снилися метелики з наших листівок, що вилітали з дзеркала та губилися у небі. Стук-стук. Я прокидаюся. Чую мишаче шарудіння. Голосів більше не чути. Навколо темрява. Я протираю очі та лягаю на інший бік.

Ляп. Ляп. Знову прислухаюся. Ніби щось повзе по підлозі. Миші не роблять такі звуки. Я піднімаюся в ліжку та вдивляюся у чорноту прикритих дверей. Шурхіт. Двері прочиняються, але нічого не видно.

– Ясочко.

– Бабуню? – Серце калатає.

– Яяясочко.

Знову шурхіт та слизьке шелестіння. У щільній пітьмі майже нічого не видно. Місяць ледь-ледь освічує кімнату. Двері відчиняються ширше, я затамовую подих.

– Хіба ти не хотіла на мене глянути?

З темноти виповзає бабуся. Нижня частина її тіла відірвана, вона волочить тулуб підлогою, лишаючи темний слід.

– Дивися ж, дитинко. Подивися, що та машина зі мною зробила.

Мене нудить, а вона підповзає ближче, що я можу роздивитися розчавлені нутрощі, кишки, що тягнуться підлогою.

– Дивися ж, дитинко.

Я закриваю обличчя руками. Голос стихає.

– Пограємо з тобою в нашу гру, ясочко? Востаннє з бабою? – Вона замовкає на мить, а тоді сміється. – Шкода, що мене розірвало не як твоїх метеликів. Навіть у дзеркалі не стану цілою.

 

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Гончі Раміреза
Історія статусів

16/05/24 12:31: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап

Коментарі 18

1
Хороше оповідання — сумна та моторошна історія. Подано реалістично, але трохи відсторонено, ніби автор переказує дитячі спогади, пов'язані з завішуванням дзеркал та забороною їх відкривати, щоб не побачити померлого. Сцена з мамою — ну прям дуже жива. Хороший епізод із дітьми під столом — ненав'язлива поява причини, чому головна героїня таки порушила настанову. Фінальна сцена теж вдалася. Читач уже очікує, що бабуся таки зараз з'явиться, але щоб вона саме вповзла, тягнучи за собою нутрощі, — оце було дуже неочікувано.
Дякую за ваш твір!
1
Вкінці дожали) було лячно
0
Розчавила я б сказала)) дякую
1
Дякую за ваш твір. Цікаво, як показали ситуацію з оптики дитини, хоча, здається, що трохи не дотисли саме дитячість (це виключно моє припущення, можете проігнорувати, якщо не погоджуєтесь). Поза тим історія вийшла досить гарною, свого роду комфортна та приємна темрява.)
Успіхів вам!
1
Дякую за коментар та зауваження, все ціную) Навзаєм!
1
Було приємно прочитати, як на мій смак атмосферно, чітко й добре витримано.
1
Сподобалось. Може, не супер лячно, але моторошно. І сподобалось, що погляд на все дитини, так цікавіше.
1
Симпатичний жахастик, хоча, як на мене, можна було б ще трошки вичитати. Правдоподібно передано дитячий погляд на питання смерті. І сподобався штрих про метеликів.
1
Дякую за коментар, звісно, можна і треба було б 😁
1
Дякую за гарний твір
Читається ну дуже легко
А мені здається, що норм, початок ані трішки не розтягнутий. Все доволі поступово написано
Я коли спочатку читав, то відразу навіювали спогади з минулого.. такий собі сум із дитинства..
Однак, фінал оповідання вразив - поступове перетікання із сумного у жахливе, мені сподобалось
1
от, навмисно не вгадаєш, у кожного свій смак, дякую дуже за відгук)
1
Образ бабці вийшов яскравим, а от початок трохи "зажувало".
1
Згодна, вибивається в динаміці, дякую)