Баба

Баба померла сьогодні рано-вранці, що мене навіть не збудили. Я і не бачила її, хоч і знаю, що мертвих треба приносити в дім. Хіба не так вчинили з сусідкою, що моя баба сиділа з нею всю ніч. А сьогодні ж хата пуста. Тільки мама завішує усюди дзеркала.

– Тільки не чіпай. – Каже тихо. – Не можна турбувати мертвих.

Турбувати? Що значить турбувати? Чи не рада була б бабуся, як я її потурбую?

– Де ж бабуня? – Питаю. – Чому не можна на неї подивитися?

– Не можна.

Мати щільно загортає дзеркало, наче це немовля, губи її стиснуті. Я починаю плакати, але вона не одразу помічає.

– Ну, тихше дитя. – М’якше каже мама. – Бабуні вже немає. Більше ми її не зможемо побачити.

– Але що сталося?

Мама не відповідає, лише притискає мене до себе міцніше й теж тихо плаче. Коли ж вона йде я лишаюся в кімнаті сама. Чорна пляма замість дзеркала постійно впадає в очі. Я ховаю подалі чарівні листівки, що ми вирізали з бабусею, які варто приставляти до нашого великого дзеркала в коридорі, щоб побачити другу половинку. Чи справді я більше не побачу баби?

Надвечір приходять сусіди, бабусина сестра з родичами. Її онуки швидко спускаються під стіл зі мною.

– Чому ви завісили дзеркала? – Питає молодший.

– Так годиться. – Відповідає моя старша родичка. Вона дивиться на мене та хитро провадить. – Інакше через них можна побачити небіжчика.

У мене в носі щось неприємно лоскоче.

– Я б хотіла побачити бабусю.

– Не можна.

– Але чому?

Натомість я отримую штурхана. Ми починаємо вовтузитися під столом, що мама мене забирає спати. Вона тихо мене сварить, щоб не чули інші та потім все ж вкладає у ліжко та цілує.

– У тебе був важкий день. – Каже вона. – Поспи.

Лишає мене саму, трохи прикривши двері, що я чую гомін дорослих та до кімнати потрапляє світло ламп, що блякло губиться у килимі та у кутках кімнати.

Я тільки лежу, вдивляюся крізь щілину в коридор. Очі прикипіли до завішаного дзеркала, з яким ми з бабою грали. Чорна тканина злегка напнулася та опала. Я підскакую з ліжка. Чому ж не можна подивитися на бабуню. Вислизаю в коридор та підходжу до дзеркала. Піднімаю краєчок темної тканини. Чорнота. Відкриваю ще трошки, а тоді погано закріплена хустка відчіпляється й падає долі.

Я дивлюся у своє зосереджене обличчя та двері кімнати у відображенні. Нікого нема. Знала, що родичка мені набрехала. Вона постійно бреше. Накидаю хустку абияк та повертаюся у ліжко. Чомусь стає дуже сумно, очі печуть. Коли я їх заплющую – непомітно засинаю.

Стук-стук. Здається, мені снилися метелики з наших листівок, що вилітали з дзеркала та губилися у небі. Стук-стук. Я прокидаюся. Чую мишаче шарудіння. Голосів більше не чути. Навколо темрява. Я протираю очі та лягаю на інший бік.

Ляп. Ляп. Знову прислухаюся. Ніби щось повзе по підлозі. Миші не роблять такі звуки. Я піднімаюся в ліжку та вдивляюся у чорноту прикритих дверей. Шурхіт. Двері прочиняються, але нічого не видно.

– Ясочко.

– Бабуню? – Серце калатає.

– Яяясочко.

Знову шурхіт та слизьке шелестіння. У щільній пітьмі майже нічого не видно. Місяць ледь-ледь освічує кімнату. Двері відчиняються ширше, я затамовую подих.

– Хіба ти не хотіла на мене глянути?

З темноти виповзає бабуся. Нижня частина її тіла відірвана, вона волочить тулуб підлогою, лишаючи темний слід.

– Дивися ж, дитинко. Подивися, що та машина зі мною зробила.

Мене нудить, а вона підповзає ближче, що я можу роздивитися розчавлені нутрощі, кишки, що тягнуться підлогою.

– Дивися ж, дитинко.

Я закриваю обличчя руками. Голос стихає.

– Пограємо з тобою в нашу гру, ясочко? Востаннє з бабою? – Вона замовкає на мить, а тоді сміється. – Шкода, що мене розірвало не як твоїх метеликів. Навіть у дзеркалі не стану цілою.